Якщо для мене є місце в цьому світі.
– Сама?
– А потрібен ще хтось?
– Мабуть, ні. Для таких, як ми, самотність – найкраще товариство.
– Мені це підходить.
– Колись ти закохаєшся.
– Звучить, як непогана назва для болеро.
– Тобі вже час. Якщо не помиляюся, Варґас уже мав би чекати на тебе надворі.
– Це помилка.
– Це втручання непокоїть мене більше, ніж тебе, Алісіє. Зрозуміло, що вони нам не довіряють. Ні тобі, ні мені. Поводься дипломатично і не лякай його. Зроби це заради мене.
– Я завжди поводжуся дипломатично. І нікого не лякаю.
– Ти знаєш, що я маю на увазі. Крім того, ми не збираємося конкурувати з поліцією. Не будемо навіть намагатися. У них своє розслідування, свої методи і своя процедура.
– Що ж у такому разі мені робити? Усміхатися і пригощати всіх цукерками?
– Я хочу, щоб ти робила те, що вмієш робити. Щоб ти розкопала те, чого поліція ніколи не розкопає. Щоб ти йшла не за процедурою, а за своєю інтуїцією. Щоб ти робила все те, чого поліція не стане ніколи робити, тому що то поліція, а не моя Алісія Ґріс.
– Це комплімент.
– Так. І наказ.
Алісія взяла зі стола конверт із матеріалами справи і встала. Леандро помітив, що, підводячись, вона взялася рукою за стегно і стиснула губи, щоб приховати біль.
– Скільки ти вживаєш? – запитав він.
– Останні два тижні – ніскільки. Час від часу кілька пігулок.
Леандро зітхнув.
– Ми з тобою про це вже неодноразово говорили. Ти ж знаєш, що тобі не можна цього робити.
– Але ж роблю.
Її наставник тихо лайнувся.
– Я накажу, щоб увечері тобі доставили в готель чотириста грамів.
– Ні.
– Алісіє…
Вона обернулася й рівними кроками пішла до виходу, кусаючи язик і ковтаючи біль разом зі сльозами люті.
6
Коли Алісія вийшла з готелю, дощ уже вщух і пара імлистим запиналом здіймалася над бруківкою. Велетенські пасма світла, пробиваючись між рухливими хмарами, краяли середмістя Мадрида, немов прожектори, що шугали внутрішнім двориком в’язниці. Один із таких променів блиснув над площею Кортесів і відбився від кузова «форда», припаркованого за кілька метрів від дверей готелю. Спершись на капот машини, стояв чоловік у чорному пальті й із посрібленим сивиною волоссям. Він курив цигарку й незворушно споглядав на перехожих. Алісія дала йому років п’ятдесят із гаком, хоча чоловік був підтягнутий і мускулястий та мав міцний вигляд того, хто провів роки служби з користю, не затримуючись за письмовим столом. Немовби відчувши її погляд, він обернувся до Алісії та з усмішкою жіночого кумира звернувся до неї:
– Я можу вам чимось допомогти, сеньйорито?
– Сподіваюся, можете. Мене звати Ґріс.
– Ґріс? Ви Ґріс?
– Алісія Ґріс. Із підрозділу Леандро Монтальво. А ви, мабуть, Варґас?
Чоловік невиразно кивнув.
– Мені
