з Вальсовою секретаркою, – зауважив він. – Щоб не сказати інакше.
– Вона гарпія, – пробурмотіла Алісія не дуже приязним тоном.
– Якщо бажаєш, можемо змінити тему й поговорити про погоду, – запропонував Варґас.
– Дощить, – відказала Алісія. – Про що ще ти хочеш поговорити?
– Ти могла б розповісти мені, що сталося там усередині, у тому будиночку в парку.
– Нічого не сталося.
– Одначе ти була там півгодини. Сподіваюся, ти не провела весь цей час, чіпляючись до когось іще. Буде краще, якщо ми не налаштовуватимемо весь світ проти себе від першого ж дня. Повір мені, я знаю, що кажу.
Алісія не відповіла йому.
– Слухай-но, ми зможемо розплутати цю справу тільки тоді, коли працюватимемо разом, – заявив Варґас. – Обмінюватимемося інформацією. Тому що я не твій шофер.
– Якщо так, то я можу їздити на таксі. Завжди так роблю.
Варґас зітхнув.
– Не зважай на мене, гаразд? – сказала Алісія. – Я не дуже добре почуваюся.
Поліціянт пильно глянув на неї. Дівчина далі сиділа із заплющеними очима і стискала стегно з виразом муки на обличчі.
– Може, заїхати до аптеки абощо?
– Для чого?
– Не знаю. У тебе не дуже хороший вигляд.
– Дякую.
– Пошукати якесь знеболювальне?
Алісія похитала головою. Дихання її було уривчастим.
– Можеш зупинитися на хвилинку? – нарешті промовила вона.
За сотню метрів Варґас помітив придорожний ресторанчик біля станції техобслуговування, де прилаштувалося з десяток вантажівок. Він з’їхав з шосе й зупинив машину просто перед входом до закладу. Відтак вискочив із автомобіля й, оббігши його, відчинив Алісії дверцята й простягнув руку.
– Я сама.
Після двох невдалих спроб Варґас підхопив-таки її попід руки й витягнув із машини. Узявши сумочку, яку Алісія залишила на сидінні, він повісив її дівчині на плече.
– Іти можеш?
Алісія кивнула й рушила до дверей. Варґас м’яко підтримував її попід руку, і цього разу напарниця не пручалася. Зайшовши до бару, поліціянт за звичкою перебіг очима по приміщенню, оглянувши входи, виходи й публіку, що зібралася там. Гурт далекобійників бесідував за столиком, застеленим паперовою скатертиною, на якій стояло домашнє вино й газована вода. Кілька їх обернулися, щоб глянути на нових відвідувачів, однак, зустрівшись із Варґасовим поглядом, мовчки втопили свої очі й усю свою сміливість у полумисках із косідо [31]. Офіціант, суб’єкт із виглядом трактирника з якоїсь оперетки, що проходив повз них із тацею кави, жестом припросив їх сідати на місце, вочевидь призначене для почесних гостей, осторонь плебсу і з виглядом на дорогу.
– За хвилинку я до вас підійду, – сказав офіціант.
Варґас підвів Алісію до столика й посадив на стілець, спиною до відвідувачів бару. Сам усівся
Косідо (
