Алісія.
– А хто не став? Такою є природа життя. Скажіть-но, чим я завдячую вашому візиту?
– Сеньйор Бермео Пумарес розповів мені про вас.
– Я так і думав. Бібліотечні жарти.
– Він сказав мені, що ви, можливо, допоможете мені, коли настане потреба.
– Потреба настала?
– Я в цьому не певна.
– Отже, не настала. Можна глянути на ліхтарик?
– Він ваш.
Вірхіліо прийняв подарунок і оглянув його.
– Скільки років ви тут працюєте? – поцікавилася Алісія.
– Близько тридцяти п’яти. Я починав ще зі своїм батьком.
– Ваш батько теж мешкав у цих глибинах?
– Мабуть, ви плутаєте нас із родиною ракоподібних.
– Так починається легенда про вампіра-бібліотекаря?
Вірхіліо весело розсміявся. Сміх його був наче наждачний папір.
– Такої легенди ніколи не існувало, – заявив він.
– Сеньйор Пумарес вигадав її, щоб пошити мене в дурні?
– Якщо бути точним, то вигадав її не він. Він лише взяв її з роману Хуліана Каракса.
– Ніколи не чула про такого письменника.
– Майже ніхто про нього не чув. А дуже шкода. Роман неймовірно захопливий. У ньому розповідається про диявольського вбивцю, що ховається в підземеллях Національної бібліотеки в Парижі й використовує кров своїх жертв, щоб написати демонічну книгу, за допомогою якої він сподівається викликати сатану. Сама насолода. Якщо мені вдасться розшукати цю книжку, я дам вам її почитати. Скажіть-но мені, ви з поліції чи з чогось на такий самий кшталт?
– Із чогось на такий самий кшталт.
Протягом того року, поміж інтригами й брудною роботою, яку доручав їй Леандро, Алісія за найменшої нагоди шукала й знаходила можливість навідатися до підземного володіння Вірхіліо. Із часом бібліотекар став її єдиним справжнім другом у Мадриді. Вірхіліо завжди мав для неї приготовані книжки й ніколи не помилявся.
– Слухай-но, Алісіє, не зрозумій мене неправильно, але ти б не хотіла якось вечором сходити зі мною в кіно?
– Лише за умови, що це не буде фільм про житіє святих та інших достойників.
– Нехай безсмертний дух дона Міґеля де Сервантеса вразить мене на цьому ж місці, якщо одного дня мені стрілить до голови запропонувати тобі піти на якусь епопею про тріумф людського духу.
– Амінь, – підсумувала дівчина.
Час від часу, коли Алісія була вільна, вони йшли разом на останній сеанс до котрогось із кінотеатрів на Ґран-Віа. Вірхіліо захоплювався кольоровими фільмами на біблійну й давньоримську тематику, адже там він міг бачити сонце й безперешкодно насолоджуватися м’язистими торсами гладіаторів. Одного вечора, після перегляду «Quo vadis» [40], бібліотекар проводжав Алісію до «Гіспанії» і задивився на неї, коли дівчина зупинилася перед вітриною книгарні на Ґран-Віа.
– Алісіє, була б ти легенем, я
«Quo vadis» (
