вчених-біологів довели: декотрі рослини здатні сприймати такі звуки, як дзюркотіння води чи дзижчання комах.
Предки сучасних українців мали глибоке осмислене ставлення до навколишнього світу. Поклоняючись природним стихіям, шануючи все живе, вони були багатими духовно, а отже, захищеними, адже духовність і є найвищим захистом.
У найдавніші часи, коли людина ще не намагалася протиставити себе природі, наші пращури вшановували природні стихії, від яких залежало їхнє життя. Одним із головних у цьому сенсі був культ вогню. Українці вірили в небесне походження вогню, який Бог передав людям через громові стріли. Звідси й віра у святість домашнього вогнища.
До вогню кожен ставився з повагою, адже його вважали святим. З вогнем не дозволяли гратися, кидати в нього щось нечисте, лихословити, топтати ногами. Вважали, що вогонь може помститися. Тим віником, яким замітали хату, не вимітали з печі, адже це місце – для вогню. «Ми шануємо вогонь; він наш дорогий гість», – говорили в народі.
Домашній вогонь шанували як головного хранителя сім’ї й домівки. Ще за часів трипільської доби кожна родина молилася своєму овину – домашньому вогню, мала своє святилище і жертовник.
Шанування хатнього вогнища було проявом поваги до земного вогню, який вважали за частину небесного.
Вірили: якщо від вогнища йде блакитне полум’я, то можна «скидати» на нього всі хвороби, коли малинове – на цьому місці будували святиню, хату; якщо зелене – місцину слід оминати. Вогонь із дубових дров використовували для лікування людей, із осикових – тварин.
Із давнім культом вогню були пов’язані різноманітні обряди та магічно-ритуальні дії. Так, витопивши піч, яка в уявленні давніх українців була серцем оселі, господиня ставила в неї горня з водою та кидала трішки дров – своєрідна офіра домашньому вогнищу. Значним чином виявлялася й ритуально-очисна функція вогню (обкурювання димом, символічне спалювання, переведення через вогонь, аби позбутися хвороби, відвернути злих духів тощо). Очисні вогні запалювали напередодні Великодня, Великого четверга, свята Івана Купала. Звичай проводити молоду і весь весільний поїзд через вогонь допомагав очистити всіх, хто приходить до іншого роду. Проводили через вогонь і обох молодят. Свахи наречених під час весільного обряду намагалися тримати весільні свічки вкупі, щоб утворився спільний вогник.
В українській обрядовості вогонь дуже часто поєднується з водою, бо це – найпотужніші природні стихії, найвагоміші елементи світотворення. Воду вважали за стихію, з якої постав світ. Річки – жили Землі, якими тече вода, як у людини кров. Висихання річок і зникнення вод сприймали як кару божу.
Великим гріхом було засмічувати воду чи плювати у неї. Вважали, що той, хто не дотримується цього, буде покараний головним болем. Воду пили з непокритою головою, а перед
