переконанням наших предків, луговик недолюблював і навіть міг спробувати задушити ледацюг та лежнів, урятувати тоді міг тільки посвячений у церкві хрестик.
У давнину люди казали: «Степовому царю не склонишся – і степ тобі темним лісом стане». Таким царем вважали степовика. Ставилися до нього шанобливо, а вирушаючи в степ, завжди мали для нього гостинці – яйця, хліб, сало. Перед дорогою мали здобути батьківське чи материнське благословення, бо інакше степові вихори могли забрати мандрівця собі.
У давнину людська уява населяла духами також оселю. Посередником між домочадцями та їхніми предками був домовик (інші назви – похатник, господар, хованець, служка, помічник. Символічною є одна зі старожитніх його назв – Щур – однокореневе слово від «пращур» (звався він іще Цур або Пек). На причетність домовика до культу предків вказує і місце його перебування – під порогом (там, де, за повір’ям, розміщувалися пращури) або під піччю – головною святинею домівки.
Походження хатніх духів у народі пояснювали по-різному. Одні запевняли, що ці надприродні сили постали з крапель води, які чорт струшував з пальця позад себе. Інші розповідали, ніби на домовиків через сім років перетворюються діти, таємно зжиті зі світу матерями. Є повір’я про народження домовичка з першого яйця чорної курки або з яйця, знесеного семирічним півнем. Якщо людина протягом сімох (за іншим варіантом – дев’ятьох) днів триматиме таке яйце під пахвою, сидячи на печі, не молитиметься, не митиметься й не голитиметься весь цей час, на світ з’явиться домовик. Згідно з повір’ями, такий дух носитиме людині золото і срібло, але по смерті людини візьме її душу.
І. Я. Білібін. Домовик
Іноді домовика вважали за істоту невизначеного роду (воно), а проте найчастіше його змальовували як невеличкого порослого волоссям дідка. За добрих взаємин з ним він забезпечував добробут родини, пильнував уночі худобу. Коли переїжджали до нової оселі, домовика запрошували із собою, споряджаючи для нього хлібну лопату або помело; коли в дім уперше приходила молода, вона мусила принести чорного півня – своєрідну жертву для хатнього бога.
Проте домовик годен завдавати неабияких прикрощів тому, хто його розсердить. Не задоволений господарями, він у різний спосіб намагався вижити їх із насидженого місця, шкодячи по-всякому: бив або переставляв посуд, лякав мешканців хати – вночі ходив або позіхав, душив чи щипав їх, залишаючи на тілі синці, псував худобу, не давав розвиватися рослинам тощо. Щоб задовольнити домовика, йому лишали гостинці (молоко та ласощі, бо солі домашній дух не терпить).
Пічник, як і домовик, був, за переконанням наших предків, охоронцем домашнього вогнища. Для наших предків-язичників піч являла собою щось на взір домашнього вівтаря, місце священне, пов’язане з обожненням вогню. Саме в печі мали мешкати духи-охоронці господи. Щойно християнство поширилось, уявлення про піч
