наших предків, мала забезпечити достатню кількість вологи від небесної води, надто ж у період достигання збіжжя. Приносили офіру й безпосередньо богові Перуну, бо він, як верховне божество, міг вплинути й на дощі.
Звичайно, жива вода була не лише в небі, а й на землі, у річках, підземних джерелах тощо. Давні люди вважали, що це та сама вода, яка оточує землю, що веселка тягне воду з-під землі й виносить на небо і таке інше. Тому, щоб викликати дощ, проводили обряди також над земними та підземними водами – джерелами, криницями, річками. Позаяк на небесах жив верховний бог дощу, а в підземних джерелах мешкали дрібні божества – духи води (русалки, водяники, берегині), то жертву приносили саме цим духам. Жертвували їм гілки дерев, пахучі трави і квіти, троїцькі та купальські вінки, плоди, хліб. На сучасному Поділлі до сьогодні побутує традиція в часи засухи просити дощу в Бога: коли триває дуже сильна посуха, люди разом зі священиком обходять і святять усі криниці, які є в селі, біля кожної читають псалтир. Усе село молиться Богу, щоб Бог дав дощу, а потім влаштовує обід.
Доволі дивним, на сучасний погляд, може здатись інший ритуал викликання дощу, зокрема обливання водою могил небіжчиків, зокрема потопельників та самогубців. Однак нашим предкам такі дії видавалися цілком логічними через зв’язок культу природи й культу предків. До нинішніх часів дожила заборона ховати потопельників і самогубців на цвинтарі, тобто на чистому й освяченому місці. Наші предки вірили, що коли цю заборону ламали (чи якщо на могилі такого небіжчика хтось ставив хрест або надгробок, хай навіть поховано його за межами цвинтаря), це могло спричинити посуху. Тоді таку могилу руйнували, хрест або надгробок (він символізував душу спочилого) викопували та вкидали у воду. Якщо посуха не припинялася, лили воду просто в могилу, прокопавши ямки, а іноді розкопували та обливали водою домовину або вкидали у воду труну з покійником чи самі його останки. Усе це, звісна річ, церква засуджувала, проте звичай зберігався в певних місцинах, зокрема на півдні сучасної України, аж до кінця XІX століття.
Викликали дощ також тим, що обмивали та купали живих людей – не лише на Поливаний понеділок чи на Купала, а й під час посухи. Коли довго не було дощу, намагалися несподівано скупати яку-небудь одягнену людину, зосібна вагітну жінку, що символізувала «матір – сиру землю».
До згаданих магічних дійств варто додати ритуальні обходи села, полів, церков, джерел, криниць із молитвою про дощ; одноденні (в один день від сходу до заходу сонця звершені) магічні дії – ткання рушників або виготовлення хрестів, які встановлювали на перехрестях або поблизу колодязів; дотримання заборон, приурочених до дня Благовіщення чи до Великодня; орання або копання землі (річища, що пересохло від посухи, або дна річки, дороги, яка символізувала річку); руйнування мурашників, забиття жаб і вужів.
Після навернення слов’ян у християнство магічні обряди в химерний спосіб переплелися з церковними ритуалами. У багатьох селах, благаючи Бога про дощ, улаштовували моління
