мавки мали й небезпечні властивості. Вони, згідно з уявленнями наших предків, являли собою неупокоєні душі дівчат, що вкоротили собі віку через нещасливе кохання й відмовилися переходити до світу мертвих через тугу за коханим. Після смерті дівчина не пам’ятає ні його, ні того, що з нею сталося, але відчуває тугу за справжнім коханням і намагається спокусити чоловіків, заводячи їх у хащі та гублячи там. Народні перекази твердили, що нема оберегів проти мавки, але радили тим чоловікам, які мандруватимуть лісом, завжди мати із собою гребінець – тільки ним можна відкупитися від лісової мавки.
Загрожували мавки й дівчатам: вони могли намовити пристати до них, перетворитися на одну з таких істот. Отже, дівчатам, що опинилися в лісі, радили мати при собі часник, гілочки полину чи любистку.
Залежно від того, де живе мавка та як вона проявляє себе, люди говорили про різних лісових мавок: одні були доброзичливіші до людей, інші – мали на меті тільки згубити їх. Однією з лісових мавок була така, що мешкає у вербі, у народі її звали Вербицею. Їй бездітні подружжя приносили пожертви з благаннями, щоб обдарувала їх нащадками (очевидно, це пов’язано з тим, як росте верба, приживаючись звичайною гілочкою в будь-якому ґрунті). А от мавка, що з’являється під час грози, Грозовиця, манить і кличе до себе, обіцяючи прихисток від громовиці, але щойно її торкнешся – вмить спопелить своїм вогнем.
Неоднозначними духами лісу можна назвати потерчат, якими наші предки вважали душі дітей, що померли своєю смертю або з вини дорослих іще до того, як їм було дане ім’я (після затвердження християнства – до хрещення). Давні українці здійснювали обряд ім’янаречення не раніше, ніж на дев’ятий, але не пізніше, ніж на сороковий день від народження немовляти. Коли дитина досягала 12 років, обряд проводили знову, даючи їй іще одне ім’я, відоме потім тільки власникові та тому, хто проводив обряд. Від цього дня маленьку людину вже не вважали за дитя, вона переходила до світу дорослих. Тому, згідно з давніми віруваннями, до потерчат належали душі як ненароджених дітей, що померли до народження з різних причин, так і тих, які загинули з вини або через недбальство дорослих, не досягши 12 років.
За переказами душі потерчат сім років літають і просять: «Хреста!» Їхні голоси подібні до жаб’ячого кумкання. Хто почує голос потерчати, кажуть повір’я, мусить пожаліти нещасну душу: кинути хустину, рушник або шматок полотна – як крижмо для хрещення – і промовити: «Іван та Марія! Хрещу тебе в ім’я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь». Після цього слід дати ім’я дитині, і тоді померле немовля стає янголом. Хрестячи потерча, його тим самим відбирають у нечистого. Тож вважалося, що тому, хто кидає крижмо потерчаті, слід стерегтися, щоб чорт не заподіяв йому якого лиха. Звичай давати потерчатам імена є значно давнішим за християнський обряд хрещення. Так, відповідно до міфології, створення світу, астральних світил, неба й землі, істот і всіх речей відбулося через їх називання.
