упродовж століть передавали й досі вряди-годи застосовують на практиці, тим самим підтверджуючи їхню цінність.
Землеробська магія, спрямована передусім на добрий майбутній врожай, у стародавніх українців оприявнювала себе щонайперш у ворожбитстві, замовляннях, заклинаннях. Досі так звана магія родючості протягом року, «від Коляди до Коляди», живе в обрядових піснях: «Зароди, Боже, жито, пшеницю, всяку пашницю»; у словесних формулах-звертаннях: «Морозе, Морозе, іди до нас кутю їсти та не поморозь ні жита в полі, ні городину, ні садовину»; у заклинаннях: «Господи, благослови посіяти вчасно, щоб зібрати рясно»; у закликах до певних сил природи: «Дощику, дощику, припусти, припусти на бабині капусти, на дідову гречку, на бабині м’яти, на дідове просо»; у прогнозуваннях на основі прикмет та спостережень: «Сади у ті дні, коли хмарно, як немає хмар, буде пусто на городі»; у чіткому дотриманні правил «коли і як садити»: «Пшеницю треба сіяти в Чистий четвер, щоб чиста була»; у застереженнях, спрямованих на дії заради рясного врожаю: «Поки сам не обсієшся, не обсадишся, Боже сохрани, кому щось давати!»; у використанні предметів-символів, які слугували оберегами для ниви, городу, саду, обійстя та його господарів (посівальне зерно, обрядові хліби, прутики свяченої верби, купальські вінки, спасівська борода тощо).
Пізніше на зміну землеробській магії прийшов культ землі, тобто поклоніння богам-покровителям хліборобства, тваринництва й інших господарських справ. І хоч посівами, згідно з переконанням давніх українців, переймався бог Симаргл, особливо наші предки шанували богинь, оскільки саме жінка як така, що продовжує рід, в їхній уяві асоціювалася з землею. Перехід до хліборобства утвердив у стародавніх слов’ян культ Матері-Землі й Золотого Плуга. Іпатіївський літопис повідомляє, що бог Сварог дав людям плуг і навчив їх обробляти землю. Матір-Землю символізувала у слов’ян богиня Берегиня. Земля вважалася за центр Усесвіту, його уособленням було Світове Прадерево, яке й досі вишивають на рушниках у вигляді дивовижної квітки, дерева життя.
Стародавні слов’яни, пращури сучасних українців, мали свій особливий добре розроблений релігійний календар. Його характерною ознакою був щільний зв’язок із природою та хліборобством, він охоплював увесь господарський цикл. Усі свята в цьому календарі пов’язано спільною ідеєю – вшанування Сонця і його супутніх богів, боротьба літа із зимою, тепла з холодом. Це становить засади хліборобства, аж так важливого для селянина. Склався цей календар у полян, які одними з перших серед слов’янських племен перейшли до хліборобської справи.
Сучасна людина намагається підкорити собі природу, оволодіти нею, натомість наші пращури прагнули знайти своє місце в природі, ототожнюючи себе з нею. Свій досвід вони певною мірою передали нащадкам. Сучасні селяни, виконуючи той чи той ритуал чи обряд, не усвідомлюють його магічності. Вони пояснюють просто: «Так чинили наші діди, батьки, і ми так чинимо».
З
