магічні знання. Залежно від того, який вид діяльності був найбільше розвинений у слов’янських племен, та чи інша категорія волхвів зажила особливої популярності: наприклад, хлібороби шанували волхвів, котрі служили силам природи.
Магія давніх слов’ян поклала в підґрунтя магічних ритуалів жертвоприношення. Щоб провести такий ритуал, певним чином облаштовували певне місце – капище. Тут волхви приносили офіри богам, іноді місця жертвоприношення слугували для проведення магічного ритуалу. За свідченням дослідників давньослов’янської культури, ритуал офірування богам у слов’ян являв собою спільну з богами трапезу: їм приносили те, що їли самі люди. Відгомоном цього давнього ритуалу є й нинішня звичка під час поминок класти шмат хліба та ставити склянку води (подекуди горілки) перед світлиною померлого та класти окреме начиння для нього як для присутнього під час поминального обіду.
Вряди-годи постає питання про те, чи приносили слов’янські волхви в жертву людей. Попри те, що збереглось обмаль інформації про це, раніше впевнено твердили, що такі офіри справді практикувалися, і наводили навіть їхні різновиди: добровільне спалення дружини разом із чоловіком, жертвоприношення чужинців і офірування одновірця в кризових ситуаціях. Сучасні дослідники, а також ті, хто звертається до вірувань пращурів у свої духовних пошуках, заперечують людські жертвоприношення в давніх слов’ян, покликаючись на хибне розуміння стародавніх текстів або належність їх до християнської пропаганди.
Слід зазначити, що волхви очолювали опір проти запровадження християнства на Русі. Коли християнство таки прийняли, офіційна церква знищила їх як носіїв поганського культу, згадування про волхвів стало нечастим і завжди мало негативне навантаження. Так, наприклад, декотрі давньоруські пам’ятки («Стоглав» 1551 року тощо) викривали їх як лжепророків, оскільки здатністю передбачати долю їх начебто наділяли біси.
Певною мірою послідовниками волхвів стали знахарі. Однак роль останніх була значно вужчою, ніж у свій час волхвів.
Сама природа, за своєю суттю, має лікувальні властивості й надає людині всі свої дари на оздоровлення. Знахарі і в давнину, і зараз чудово розуміють це й послуговуються такими засобами. У вузькому значенні знахар – це лікар, що задля оздоровлення використовує трави, замовляння, водолікування, поєднуючи їх із різними ритуалами.
Знахарство ж у загальному сенсі являє собою систему лікування хвороб, що ґрунтується на уявленні про їхнє надприродне походження. На думку знахарів, людські недуги з’являються внаслідок впливу зурочення, прокльонів, вселяння злих духів тощо. У стародавні часи знахарство не було відокремленим від народної медицини, але з розвитком науки ці дві галузі розійшлися, хоч подекуди знахарство й сполучає уявлення про надприродні та матеріальні причини хвороб (до матеріальних причин людських недуг знахарі долучають доволі-таки загальні: застуду, надмірну працю).
