І вже перші результати підтверджують нашу підозру – інфаркт!
З часу нашого прибуття не минуло й двох хвилин, а стан пацієнта помітно погіршується. Дихати стає все важче, і, хоч ми вже відкрили вентиль подачі кисню на повну, складається враження, що весь цей кисень «вилітає в трубу». Мої колеги роблять усе, що в їхніх силах, аби допомогти. А я тим часом досить-таки безпомічний. Виконую всі вказівки, готую голку та засіб для дезінфекції, щоб колоти вену. Коли Штефан одягає на шприц голку, зблідлий чоловік з посинілими губами звертає переляканий погляд на мене. Тиск його крові падає, ЕКГ помалу шаленіє, настрій стає все більш пригніченим.
Мій колега розмовляє з ним, намагаючись заспокоїти, чоловік же дивиться просто на мене. Його очі волають: «Допоможи!»
У цю мить я почуваюсь так погано, як ще ніколи доти. У моїй голові повний хаос. Що можна було б іще зробити? Що міг би зробити я? Чи страждав мій дідусь так само? Чоловік не відриває від мене напруженого погляду. Якоїсь миті мені здається, що це мій дідусь дивиться на мене. Тоді в одну мить пацієнт осідає на бік і непритомніє. Перш ніж він звалиться з дивану, Штефан встигає його підхопити й обережно опускає на килим.
Швидка перевірка показників: дихання наявне, свідомість – ні. «Надати стабільне бокове положення, підготувати відсмоктувач» – пригадую собі текст із підручника і починаю діяти. Насос відсмоктувача – дістав, відсмоктувальний катетер – кладу зверху, перевірка – готово. Якщо чоловік почне блювати, то я – раз-два – звільню його рот і глотку від блювотних мас.
Дружина завмерла на стільці біля дверей вітальні. Надворі реве сирена – прибув викликаний нами лікар-реаніматолог. Дякувати Богу! Зіна просить жінку відчинити двері. Щойно вона виходить із кімнати, це стається. Техніка різко пищить, лінії ЕКГ стрибають. Миготіння шлуночків! Стан, за якого мускулатура шлуночків серця дуже швидко й безладно то напружується, то розслаблюється, адже серце більше не качає кров.
Штефан одразу починає реанімацію, Зіна готує дефібрилятор, я дістаю інтубаційний[17] набір. Нарешті до кімнати вбігає лікар-реаніматолог. Мій колега швидко пояснює йому стан справ, і тоді починається… Чоловіка дефібрилюють, тобто ми намагаємося сильними ударами струму відновити нормальний серцевий ритм. Одночасно вводимо в трахею трубку і здійснюємо штучну вентиляцію. Водночас пацієнт отримує купу різних медикаментів. Близько трьох годин намагаємося втримати його життя, але все марно. Мій перший виклик – невдача.
Коли ми повернулися того вечора на пост, нас уже чекала зміна – нічні чергові. Машину їм передали мої колеги, а я, розбитий, пішов додому. Дорогою запитував себе: чи не припустився я помилки, чи можна було зробити більше? І взагалі, чи підходить мені ця робота? Чи зможу я витримати це – людей, що постійно вмирають?
Прибувши додому, одразу ж узявся вивчати один за одним, мабуть, уже вдесяте, розділи всіх книжок свого зібрання, де була інформація про інфаркт, намагаючись знайти помилку. Відчуття такої невпевненості
Інтубація – медична маніпуляція, що полягає у вставленні в тіло трубки.
