замок розблоковано, і жінка з білосніжною завивкою відчиняє нам двері.
– Заходьте! – промовляє, дружньо посміхаючись і звільняючи нам прохід.
– Це ви нас викликали? – питає Зіна.
– Так, мій чоловік у вітальні. Йому знову важко дихати, – зітхає жінка.
Навантажений, важко ступаю за своїми колегами по темному коридору до ненабагато світлішої вітальні. Напіввідкриті жалюзі та блимання телевізора – єдині джерела світла. Обстановка кімнати давно застаріла. Можливо, їй більше років, ніж мені, але вигляд вона має доглянутий. Темний сервант, декілька книг та порцелянових тарілок, поруч телевізор, перед ним – журнальний столик, а на дивані чоловік – обличчя червоне, на вигляд років 75. Одразу помітно, як він жадібно хапає ротом повітря.
Поки вмикаю світло, Штефан нас відрекомендовує, а далі повністю присвячує себе пацієнту:
– Ви викликали нас, бо вам важко дихати? Коли це почалося?
– Я, – важко переводячи дихання, відповідає лежачий, – я хотів був устати з дивану, а тоді… – судомний вдих, – а тоді мене як мотузками зв’язали.
За спинами в усіх я тим часом готую кисень. У мене дві можливості використання рятівного газу: маска, яка покриває рот і ніс, або спеціальні окуляри. Якщо бути точним, то це далеко не окуляри, а порожнистий пластиковий шланг, який одним кінцем кріпиться до балончика з киснем, а на іншому спершу розгалужується, а потім знову з’єднується, утворюючи петлю, посередині якої розміщені поряд дві дірочки. З них кисень надходить до пацієнта, точніше, до його носа. Кількість можна регулювати на балончику.
Я гарячково пригадую все, чого мене вчили. Через окуляри можна подавати максимум 6 літрів за хвилину. Бо інакше висохне слизова оболонка носа. Тільки цього бракувало нашому пацієнтові, враховуючи його стан. Кисень має полегшити дихання, а не ускладнити. Я міг би взяти й маску. Але в цьому випадку треба подавати мінімум 6 літрів або навіть більше, бо інакше пацієнт не отримуватиме достатню кількість кисню. Вагаюся. Взяти окуляри – тоді йому бракуватиме кисню, а маска досить неприємна на обличчі. Усе зважую і таки вирішую, що пацієнт зможе перебороти неприємні відчуття від маски.
Штефан починає надання допомоги з короткого опитування – збирання анамнезу:
– Ви відчуваєте біль? Якщо так, то де?
– Тут, – видушує із себе чоловік і показує на лівий бік грудини.
– Маєте на щось алергію?
– Ні!
– Чи приймаєте регулярно якісь ліки, чи, можливо, приймали вже щось сьогодні?
– Ні!
– Ви хворієте?
– Так, у мене діабет.
– Другого типу?
– Так, – він закашлюється. – Другий тип.
– Приймаєте інсулін? – запитує мій колега.
– Е-е-е, ну так… але всього-на-всього маленький укол перед споживанням їжі.
Ага! Мене попереджали про це
