щороку ставало одне й те саме питання.
– А що, той одяг, що давала моя братова, уже замалий? – байдуже цікавився чоловік.
– Та давно вже. Ще минулого року я його в інтернат віднесла.
– То купимо ближче до зими. Зараз нехай ще в старому походять.
– Ну, куртки ще можуть поносити, а от взуття – ні, – намагалася переконати свого Василя.
– Я сказав, нехай ще потерплять. А то потім знову нове купуй! Братовій передзвони, може, знов що підкине, – порадив.
Зітхнула тяжко й більше не піднімала питання, позичила гроші в подруги і купила дітям взуття – доні 35 розмір, а синові – 39. І куди тільки ті діти так швидко ростуть… А взимку чоловік і не згадав навіть, про що просила його два місяці тому. Головне, що собі обновки зробив: нову дублянку, костюм на корпоратив і черевики на цигейці, рукавиці на заячому хутрі. Йому треба, він же до офісу ходить, між люди. А дружині теж купив обновку – шапку рожеву в’язану з рукавичками й шаликом. Шубу вона має норкову, зі шматочків. Ту, що мама їй за вступ до універу подарувала. Не злилася, просто було трішки образливо, але ж їй нікуди ходити особливо. А в бібліотеці вона й так королева.
Одного разу, у котрусь із річниць їхнього одруження, вирішила накрити святковий стіл. Запекла качку з яблуками, приготувала солодкий рис із родзинками, купила пляшку улюбленого шампанського, запалила свічки… Назарка вклала спати й сіла красива, після перукарні, до столу та й чекала його… аж до ранку. Прийшов, ніби нічого не сталося.
– Я тебе чекала всю ніч, заснула на дивані. Ти де був?
– Ну, і чого?! Спала б собі й спала. Я той… чекав з митниці машину. Товар розвантажували, – пояснив, позіхнувши. Увесь якийсь вим’ятий, зі скляними червоними очима. – А що то за свято у нас? Курка з рисом… Га?
– Ти не пам’ятаєш? Я ж тобі нагадувала, що ми святкуємо п’ять років нашого одруження.
– А… забув, я забув. Треба було мені подзвонити.
– Ти не відповідав. Був поза зоною…
– Дивно, – він витяг свій телефон із кишені піджака. – А… батарея сіла. Я й не зауважив. Вовчик дзвонив-дзвонив водієві на митницю. От і сів.
Завжди залишав її на останню чергу, вважав неважливою, якимось придатком, що ним можна знехтувати, не брати до уваги взагалі. А вона не помічала того зовсім. Вважала, що всі його справи важливіші за неї. Сама дозволила поставити себе на периферію його життя.
Далекобійник вислухав її по-батьківськи. Підтримав. Порадив іти подалі від чоловіка, який такої жінки не поважає. І підвіз її ближче до дому.
Рішення
Заходила в під’їзд боязко й з оглядкою. Не хотіла, аби хтось її зараз таку бачив: брудну і скуйовджену, з розмазаним по обличчю макіяжем. Старий австрійський будинок з ліпниною, з каріатидами, що підтримували сусідський балкон над широкою дубовою брамою, – усе колись таке рідне й близьке до болю – раптом стало осоружним і страшним. Її трусило й лихоманило від хвилювання: а раптом він з тією ще там, ще вдома, а
