горошина, сльоза.
– От тільки не треба себе жаліти, люба! Не треба сподіватися усе повернути, – осудливо затурмосила подругу за плече Мар’яша. – Знаєш, що?! Піди і спакуй його валізи! Нехай вимітається, козел!
– Так! – схлипнула бідолашна. – Я так і зроблю зараз.
– Ну, все. Іди! Завтра тобі подзвоню. Тримайся! – і Мар’яна швидко збігла сходами до таксі, що вже кілька хвилин чекало її під під’їздом.
Вікторія повернулася у квартиру збирати речі чоловіка. А пізно вночі з оберемком троянд заявився і він сам…
Примирення
Ех-ех, якби ж то все, що ми собі плануємо, відбувалося саме так. Часом довго репетируєш у думках монолог у бік навіть продавчині із сусіднього супермаркету, яка нахамила тобі напередодні. Думаєш, що скажеш їй так і так, усе виважено й спокійно, аби не опускатися до її рівня. Хоча ой як кортить поназивати речі своїми іменами, адже вона і неосвічена, і родом із совєтського союзу, відповідно, і ментальність тамта. Та гамселити так недолугу особу не дозволяє виховання й самоповага. Тому ти ретельно вибудовуєш фрази, аби не образити, не вразити часом так, що та людина вчепиться у сказане, наче пітбуль своїми залізними щелепами, і знищить тебе вщент, заривши під плінтус, чи як то модно казати, помножить на нуль. І ось ти йдеш, уся така впевнена й непереможна, переконана у власній красномовності та осяяна самовигаданим ореолом месії, який здатний змінити не світ, ні, а всього лише одну людину. Приходиш і тільки-но розтуляєш на касі рота в передчутті свого маленького супермаркетного тріумфу, а тобі навіть в очі не дивляться. Наче ти порожнє місце, робот-домогосподарка, що прийшов сюди за продуктами. І так, наче бачать тебе вперше. Учора наче жодного скандалу й не було. Ти здивовано зводиш брови, розуміючи, як безглуздо звучала б зараз твоя обурена учорашнім промова, і тихенько ретируєшся, прихопивши із собою увесь куплений непотріб. Хвилина слави не вдалася.
Так само всі радикальні настрої і впевненість у собі Вікторії, здавалося б, міцно переконаної Маріанною, як вітром здуло, тільки-но на порозі квартири з’явився її дорогоцінний Василь. Ні, звісно, вона його не прийняла! Скандалила, швиргонула той красивезний оберемок, якого в житті раніше не тримала в руках, йому просто в обличчя. А він смиренно стояв у дверях великої кімнати, де вона собі постелила, бо їй огидною була думка про їхню спальню.
– Ти вирішив, що отак просто прийдеш, і все? І якимись квітами усе залагодиш? – обурено кричала. – Ти покидьок і негідник. Затягнути якусь мантелепу в нашу спальню! Ти знищив усю віру в тебе, у любов. Я тебе ненавиджу! Чуєш? Ненавиджу! Що ти мовчиш?
– Я винен. А що я ще маю казати? Визнаю, що винен. Але то сталося для мене самого незрозуміло як, – виправдовувався чоловік.
Він стоїть у проході, спершись об одвірок. Погляд його карих очей безтурботний і невинний. Хвилясте довге волосся на чубі й вистрижені вилиці, як то зараз у тренді, роблять його вигляд ще більш беззахисним і спантеличеним. Дивиться, як підліток, що накоїв несвідомо якихось пакощів.
– Вона
