style="font-size:15px;"> – Ну, Вікулю, дорога моя. Вибач мені. Що маю зробити такого, аби ти мене вибачила й забула всю цю дурню? Я ж ненавмисне. І взагалі приготував тобі подарунок на Великдень. – Він витяг із кишені подарунковий сертифікат на п’ять тисяч гривень в один із торговельних центрів Львова.
Віці хотілося завстидати його за те, що не обрав щось сам, адже їй стільки всього потрібно. А вмить подумала, що зробив правильно, бо їй стільки всього потрібно, що сама не знає, з чого почати. І така велика сума – то справді для неї багато. Ніколи їй на себе стільки грошей не давав. А взагалі, що він собі таке подумав: що можна її купити?! І вона з погордою швиргонула пластикову картку від себе в бік розкішного букета квітів.
– Я тепер зайти туди не можу. У той твій любовний альков! – скаржилася, що мусила постелити собі у великій залі, де на вікнах навіть штор не було, лише вигадливо почеплені ажурні фіранки.
– Ну, які дурниці, люба! Там нічого такого не відбувалося, щоб могло тебе так пригнітити. Ти сама собі це придумала.
– Я нічого не придумала! Не обманюй мене.
По мірі того, як він це пояснював, то наближався до дружини все ближче й ближче. Ходив довкола, наче кіт, намагаючись її пригорнути до себе. А вона відштовхувала його: спочатку різко, з агресією, але згодом усе слабше і слабше. Троянди, трохи осипані, лежали на підлозі біля старезного, із позолотою і вензельками кахельного австрійського каміна. Червоні пелюсточки віялом розкинулися по світлому, у тон меблів, килиму, наче крапельки крові…
– Іди геть! – кидала після кожного його пояснення, їй переверталася свідомість.
– Ну, вибач мені. Ти моя єдина! Я тільки тебе люблю. То все не я, тобто я хотів сказати, що це не почуття, – ухопив її врешті в обійми й поцілував.
Віка відштовхнула його із силою, знову голосно проганяючи. Але відчула фальш у своїх рухах. Бо їй приємні були його домагання і доторки. У ній боролися зараз дві різних Вікторії – голос розуму й голос почуттів, і підключалася ще якась одна Вікторія, яка мислила практично, чого та в житті не вміла.
То чому, думала вона, не міг і він так само боротися сам із собою, коли до нього чіпалася та нахабна дівка, його секретарка?! Може, він так само, як і вона, розуміє цю боротьбу всередині себе й не може їй пояснити. Очевидно, Віка розуміла його! Їй було боляче в душі, але усе це мало логічне пояснення.
– Ти ж така розумна в мене, Вікулю. Така мудра! – просився і ластився, наче кіт. – Не виганяй мене через таку дурню.
– Василю, то вже не вперше я тебе застаю з іншою жінкою! – аргумент Вікторії, здавалося, був залізобетонним.
– Коли? Що ти таке говориш? – здивовано звів брови чоловік.
– А тоді під рестораном, із квітами. До тебе підійшла якась, – пригадала події трирічної давнини.
– Коли? Під Ратушею? Мала, та я ж тобі пояснював, що то була начальниця з податкової. А ти мені так і не повірила, – обійняв її міцніше й ніжно поцілував у вухо. – Ти маєш мені вірити, інакше я не зможу вести свій
