Вікі, що з тобою сталося? Відповідай! – давня подруга схвильовано верещала в трубку.
– Я… я застала його в нашій… спальні! – усе, що змогла видушити із себе.
– О Боже! Ти вдома? А він? А вона? – посипалися запитання. – Іди відтам негайно! Навіщо ти себе мордуєш?! Тікай.
Вікторія, трохи опанувавши себе, притишено відповіла:
– Я вже повернулася. Уже тікала й повернулася. Тут нікого немає. Ти можеш приїхати, Мар’яно? – запитала благально.
– Ну, звісно, що можу. Але, – вона на мить замислилася, адже була на роботі, і вдома усього повно. Та екстремальна ситуація у житті подруги вимагала її негайної присутності й підтримки. – Так, зараз візьму таксі.
– Будь ласка, я тебе прошу! Мені так погано!
І поки подруга добиралася з іншого краю міста, де працювала зараз для одного з автомобільних дистриб’юторів, Вікторія приводила до ладу свій дім. Її окриляла ненависть до чоловіка й огида. Відчувала, що не зможе тепер доторкнутися до нього, як і не дозволить йому нічого такого щодо себе. Та, зрештою, невідомо, чи він цього хотів би. Можливо, що жив із нею через жаль і через сина. Ох! Як це було тяжко й гірко, як неймовірно боляче й водночас неймовірно сумно почуватися такою зневаженою і несправедливо скривдженою.
– Несправедливо?! Ти жартуєш? Чи ти справді не розумієш, що це не сталося на рівному місці? – несподівано випалила Мар’яна, коли подруга плакалася їй на плечі при пляшці якогось червоного вина, що та захопила із собою по дорозі.
– Не розумію твого запитання. А чим я заслужила таке ставлення? – здивовано запитала Вікторія. – Я йому навіть і миті ніколи не давала підстав сумніватися у моїй вірності!
– Ото ж бо й воно! Дуже даремно, що не давала!
– А що? Треба було? Ти мене спеціально зараз злиш? – обурилася Вікторія.
– Так! Так, треба було постійно.
– Ненормальна якась! – ошелешено вибалушила очі зраджена жінка.
– Я якраз нормальна! А ти? Ти! – голосно заговорила подруга. – Як давно ти була в салоні краси? Як давно робила собі манікюр-педикюр, укладала волосся чи робила маски на обличчі… Чому ти, сидячи вдома без особливих обов’язків, не ходиш до фітнес-центру? Чому ти себе так запустила? Де твоя жіночність, любов до себе, перш за все? Де?!
– У нас на такі розкоші немає грошей, Мар’янко. Ти жартуєш? Відки мала їх узяти? Життя дорого коштує, а це все для жінок олігархів, – поскаржилася.
– Ти справді так думаєш чи прикидаєшся? – звела від подиву й невдоволення брови подруга. – Ну, по-перше, то не є розкіш, а необхідність для жінки. А по-друге, твій Василько економіст іще той. Сам одягається по самих бутиках, за останньою модою. І не кажи мені зараз, що йому це необхідно, бо має на роботі мати відповідний вигляд. А по-третє, ти б і сама могла…
– Не могла! Це не обговорюється, бо я дала слово, що поки малий не закінчить середню школу, повністю
