заскиглила Віка.
– Так, ну вибач. Якби тобі було двадцять п’ять і мені теж, певно, я б саме так і зробила. Ще й поплакала б разом із тобою. Але зараз? Ми що, у вісімнадцятому сторіччі? Про що ти кажеш? Ти маєш бути сильною і прийняти рішення про своє життя. Або ти все залишаєш так, як є, і терпиш цю мерзенну особу – свого чоловіченька далі. Або вирішуєш вступити у своє нове життя.
– У нас же син, Мар’яно! Як ти можеш?! – здивовано заперечила нещасна.
– А я не знала, – процідила крізь зуби подруга. – Ні в кого дітей немає. Жодна жінка не зуміла їх сама виховати! – скептично кинула. – Так, я вип’ю кави та їду. Ми поговоримо з тобою завтра. Бо ти, я бачу, і далі готова все це терпіти та згнивати в цій рутині.
Вікторія заклякла. Вона не хотіла лишатися зараз наодинці у квартирі. Вона боялася. Не знала, чого саме. Певно, що самотності. Її не лякало нове життя. Її лякала її неспроможність. Адже вона не вміла дати раду собі в цьому світі, а ще дитина… Як його виховувати, утримувати, ходити на роботу й водити до школи одночасно. Як?
– Мар’яно, не йди! Я тебе прошу…
– У тебе є якісь гроші на перший час? Ну, поки не вийдеш на роботу? – поцікавилася жінка.
– Якісь? Так, трохи є…
Вікторія після дуже скупих видач грошей Васильком на харчування та оплату комунальних послуг, коли їй навіть на ліки доводилося випрошувати додатково, вирішила трішки підробляти. І зайнялася приватним бізнесом. Вона побігла до спальні, витягла з шафи коробку з єдиною парою нових туфель на шпильці й поставила їх на стіл.
– Ого! Ціла пачка грошей?! – пожартувала Мар’яна.
– Ой, ні… Зараз.
Вікторія розгорнула пакет, де блідо-бежеві мештики на всі випадки життя покоїлися в прозорому флізеліні. З-під них вона витягла тугий конверт і розрізала його ножем. Відтам висунулася купка акуратно поскладаних сотень євро.
– Три тисячі сто євро, – порахували дівчата.
– А ти молодчинка! Часу не гаяла. Звідки стільки взяла?
– Ти будеш сміятися… Але я пекла торти для кафе по сусідству тут, на Коновальця. Тобто печу. Ну, там маковий, горіховий, струдлі всілякі… За старовинними рецептами бабусі. Вона в мене була полячкою, а вони особливо вправні колись були у випічці, – сором’язливо пояснила Віка, наче зізнавалася у якомусь недобропорядному вчинку.
– Так, кращі лише французи, – усміхнулася подруга. – Ну, на перший час тобі справді вистачить. Якщо ти й далі будеш постачати їм свої торти, то зможеш підтримувати себе якийсь час. А як твої архітектурні мрії і плани звести нові замки, га?
– Але я ще не вирішила, чи…
– Ти готова й далі терпіти це знущання? Після усього того, що ти бачила?
– Я не знаю…
– Ну, ти оригінальна особа. А я вже хотіла запропонувати тобі місце в нашій майстерні, в офісі…
Ця ідея Вікторії дуже сподобалася. Робота дала б можливість їй виходити в люди, забути про свої скривджені почуття
