тоді йдуть назавжди. Я десь про таке читала, – боязко повідомила Віка.
– Ох… Як з тобою складно, – видихнула Мар’яна. – То нехай іде! Він тобі не потрібен з усіма його дівками. Він знахабнів до того, що почав приводити їх у твою ж квартиру. Ти сповна розуму? Забудь його ім’я. Зустрінетеся в суді.
– У суді? Якому суді?
– Ну, не хочеш з ним розлучатися – не розлучайся. Але тоді й на аліменти можеш не розраховувати. Він ними буде тебе тероризувати. А по закону заплатить стільки, скільки суд призначить, перевіривши всі фінансові документи його фірми. Зрозуміла?
– Мені від нього нічого не треба! – з погордою заперечила Віка.
– Ха! Ха-ха, – розреготалася Мар’янка й налила собі у келих іще вина. – Твій Васько завжди мене недолюблював. І тепер я його розумію. Де ти поділа увесь той мотлох, ту постіль зі спальні?
– Ось, лежить у мішку біля дверей у передпокої, – здивовано відповіла інша.
– Пішли, розведемо багаття! Бери усе, що тобі про нього буде нагадувати. Усе! Фотки, його недолугі подарунки, інші якісь речі, що будуть пробивати тебе на сльозу. А такого в тебе точно небагато.
– Небагато, ти права, – захитала головою Вікторія.
І вони вдвох, схопивши увесь непотрібний колишній зміст життя Віки, палили його на задньому подвір’ї. Невеличкий п’ятиквартирний будинок був напівпорожнім. Лише сусіди з горішнього поверху, а були це студенти-іноземці, боязко визирнули у вікно на веселе полум’я і, ані слова не зронивши, забралися займатися своїми справами. Молоді ж жінки розважалися на повну: увімкнули рокові композиції на балконі кухні, що виходила в сад, і під них влаштували танці довкола вогнища.
– We will, we will rock you! – дуетом співали Мар’яна та Вікторія.
Вони підкидали різний мотлох у яскраве багаття, розповідали одна одній смішні історії, що сталися зі знайомими подружніми парами, і реготали на всю горлянку. Усе це було більше схожим на істерію, аніж на стрес, який пережила Вікторія.
Сад старого австрійського будинку був доглянутим. Довкола прокидалася свіжа зелень. Газони графічно підтяті, квіти висаджені з господарським задумом, вельми вміло й продумано. Гойдалка поміж двох зарослих мохом старезних волоських горіхів завжди була найбільшою радістю для дітей, які приходили в гості до господарів будинку. Малозаселений, але із заможними господарями, він був зразком для інших сусідських будинків.
– Твоя робота? – запитала подруга у Вікторії, киваючи на квітник.
– Еге ж, ми ще й зекономили купу грошей на дизайнері. Мені тільки довелося трохи підчитати, коли та які рослини зацвітають. Ну, щоб завжди були яскраві барви серед зелені.
– Молодчинка. А що, ваш сусід по сходовій так і не заселився? – поцікавилася Мар’янка. – Ролокасети на вікнах вічно спущені.
– Я думаю, що він тримає цю квартиру для дітей. А поки вони малі, то всім разом їм добре в особняку в Мостиськах. Він же митник!
– Так, я пам’ятаю. Ти розповідала.
– Ну,
