селі, на парному молоці й свіжих овочах-фруктах. Уляна обожнювала малого. Він був майже ровесником з її наймолодшенькою, з Орисею. А ще був неймовірно схожий на дідуся, їхнього з Вікторією батька.
Улянка все життя на господарці: дім-город-дім. Чоловік її Степан уже років зо сім заробляв гроші в Іспанії. Виважений, працьовитий і розумний – він не гаяв ані хвилі, коли необхідно було закінчувати дім і платити дітям за навчання у вишах. Сколотив у Барселоні бригаду з таких же заробітчан і успішно робив ремонти. Старші сини закінчили Львівську Політехніку за фахом «архітектура та дизайн», як і його тітка, довго протирали сподні[2] у райадміністрації, а як тато влаштувався впевненіше, одразу поїхали до нього. На той час у Степана вже все було офіційно, він сплачував податки і вже не згорав на палючому сонці. А ще він не вкладався у рамки того зрадливого хлопа, якого усі демонструють закордоном. Любить свою Улянку безмежно, як і тридцять років тому. У цих двох особлива мудрість спільного життя. З глибоким акцентом на повазі одне до одного. Улянка ніколи не перечила Степанові, завжди підтримувала й підтакувала. Тішилася кожному його приїзду раз на рік, а перші три роки бачилися лише по Скайпу. Степан цінував Лянчину господарність і відданість, любов, що їх єднала крізь тисячі кілометрів. І мріяв якнайшвидше повернутися до рідної землі. «Може, поїхати до Іспанії, – подумалося блискавкою Віці. – Але то дурне!» – тут же сама собі заперечила.
– Ти знаєш, а мені останнім часом снився такий дивний сон. Двічі чи тричі одне й те саме, – поділилася із сестрою. – Начебто я літаю. І опиняюся тут, над нашою старою хатою. І батьки є, і діти наші бавляться. Усі тут. Лише чоловіків нема. Самі ми – жінки й дівчата. І я маю доньку, а не сина. Обличчя, щоправда, я її не бачила жодного разу. Ось такий сон.
– Цікаво… Але спиться, то й сниться! Ти ж знаєш, – усміхнулася сестра.
– А мене він турбує.
– Кажуть, дівчата сняться до проблем. От і маєш…
– Та ну! – вигукнула Вікторія й подумала: – Жінки завжди винні – така вже у нас ментальність.
Ранкове сонце вдихнуло в темряву зоряного неба свіжий подих світла й надії. Небом перекотилася романтична хвиля бурштинових сонячних зайчиків і рожевих казкових метеликів. Вони злилися воєдино, ознаменувавши світанок.
– Я вже й забула, якими красивим бувають ці миті, – зітхнула Віка.
– Та так. У місті нема чого о п’ятій зриватися, – майже заздрісно відповіла сестра. – Це тут треба господарку погодувати, у поле піти. Бо що до обіду зробиш – те твоє.
– І не кажи. Розлінувалася я зовсім. І за що тепер учепитися, не знаю. А треба йти на якусь роботу. За що ж жити? Я зовсім безрука й безмозка стала.
– Уже щось придумала? – зажурено спитала сестра. – Я тобі в цім нічим не допоможу.
– Нічого я ще не знаю. Хочу якийсь час побути на самоті. Обміркувати все. Та й у Назара канікули на носі.
– А ти давай до нас! – запропонувала
Сподні (
