Уляна стежила за завісами. Вправна ґаздиня – добра господиня. Ступила на стежку свого дитинства й заностальгувала. Тут виросла. Тут збила до крові коліна на асфальті, коли вчилася їздити на ровері. Кружляла подвір’ям, падала й знову вставала, незважаючи на кров на колінках і ліктях, на здерту шкірку на долонях. Усе пекло й пашіло, а вона вперто вчилася і вчилася, хоча сльози текли струмочками по зашмарованому обличчю. І куди тільки ця наполегливість і характер поділися… Повернула ключ у старих дверях. У хаті пахло пліснявою та старими меблями.
Усе стояло на своїх місцях, як і тоді, коли вона виходила звідси заміж. Було велике весілля, у шалаші на 200 людей. Ну, так, як у всіх. Тут її викупляв її дорогоцінний Василь. За 100 доларів у сестри і накритий стіл для Вікторіїних друзів. Смішний звичай – фіктивний. Колись це був серйозний викуп – давали коня чи корову, багато золота і грошей. А тепер так, задля розваги.
Мама одразу запропонувала віддати молодим свою кімнату, а самій перейти на кухню. Дві інших кімнати займала сім’я сестри – їхній будинок от-от мали закінчити. Та Віка з Василем наступного ж дня поїхали до свого львівського помешкання. Батька вже на той час не було. Помер, коли Віці виповнилося лише дванадцять. Коли вона нестримно билася з хлопцями, ходила вся у синцях, але з почуттям повного задоволення. Саме така, якою її виховував батько. Завжди вміла за себе постояти. І хлопчаки радо брали її до своєї компанії. Віка батькові останні дні дуже добре пам’ятала, не ходила більше в хлоп’ячі компанії. Щось тоді в ній запечаталося, щось замурувало її стосунки з ними.
Батько помирав по-мученицьки. Але тихо, спокійно й самозречено. Таким було його рішення. Він утомився: від безперервних лікарень, крапельниць, перев’язок, уколів, зболених від голок рук і схованих вен. Йому вже нічого не хотілося. Кожна чергова госпіталізація лише на якийсь час відтягувала ту саму останню мить. «Я так утомився, я більше не можу, не хочу… Я втомився… Не можу більше це терпіти».
За кілька тижнів до того, як хвороба безповоротно вклала його у ліжко, він подзвонив усім своїм найближчим людям…
– Привіт! Як у тебе там? Усе добре? – починав здалеку, як звично.
Дізнавшись про хід справ і щоденні турботи, отримував запитання про себе у відповідь. Ділився тим, що повернувся з лікарні, що це вже було востаннє. Що більше туди не піде, і це вже все. Він змучений, лікарні від нього теж уже відвертаються. Переконував кожного, що він утомив собою уже і їх.
Десять років поневірянь. Десять років в інвалідному візку після шалених, яскравих і незабутніх років далися йому вкрай важко й складно. Далекобійник, який об’їздив весь Радянський Союз уздовж і впоперек, відчув волю кочівного життя, радість швидкості й потужності великого вантажного авта, втрапив у страшну аварію. І на все подальше життя був прикутий до ліжка. Безрадісні сірі будні, наче немічний старий, що негоден був сам зробити ані кроку, поволі вбивали в ньому нестримну колись жагу до життя, радість від усього сущого, насолоду від «незайманості зелені навесні»,
