Мерсо попрацювати в Парижі, той у відповідь заявляє, що йому байдуже, де жити. Таку ж цілковиту байдужість він виявляє в особистому житті, і коли Марі запитує, чи думає він з нею одружитися, Мерсо відповідає, що йому байдуже, але якщо вона цього бажає, то можна й одружитися. Незворушно сприймає Мерсо й смерть матері, поховавши її, він іде з Марі в кіно, а потім спить з нею. З відчуженістю Мерсо тісно пов’язана його моральна індеферентність: загальноприйняті моральні норми й принципи не мають над ним сили, регуляторами його поведінки, як у первісної людини, виступають чуттєві реакції й спонуки.
У романі не показується, як Мерсо став таким, яким він є. Лише в одному місці натяками говориться, що замолоду він був таким, як і всі люди, і ніщо людське не було йому чуже чи, точніше, байдуже. Далі приходить відчуття того, що все позбавлене справжнього сенсу, наступає відчуження, яке дедалі глибшає і зрештою призводить до перетворення Мерсо на «людину абсурду». Протагоніст роману поводиться, мислить, відчуває себе як людина, що пережила «метафізичне прозріння» і їй відкрилися найглибші екзистенційні істини: що люди самі під порожнім небом, що смерть – це зникнення абсолютне й безповоротне, що життя позбавлене вищого призначення й сенсу, а розуміння «нульового результату» будь-якої людської активності, який спричиняється смертю, знецінює саму активність. Відчуженість від усього, втрата об’єктивних і осмислених мотивів діяльності та потреби в ній руйнує структуру людської особистості, призводить до стану повної прострації – інтелектуальної, емоційної, моральної. Усе це відбувається з Мерсо, у цьому й полягає сутність «людини абсурду», як вона уявлялася авторові роману.
Проте, якби образ Мерсо зводився до цієї сутності, то ми мали б образ-тезу, що однозначно виражає філософську ідею абсурдизму. Звичайно, це й не образ-характер реалістичного соціально-побутового роману, а передусім певна філософська еманація. Та є в образі й інші аспекти, які перебувають у певній розбіжності з домінантою, створюючи відтак його внутрішній простір, уносячи в нього певні риси характеру й оживляючи його.
Так, відчуженість Мерсо не є всеохопною, цілковитою. Він відчужений від суспільства, від людського світу, але тісно пов’язаний зі світом природи, елементарних почуттів та інтенсивно живе ними. Йому притаманна «повнота чуттів», з якої починається особистість, але протагоніст роману зупинився на цьому рівні, «замкнувся» на ньому. Мерсо наповнює блаженним відчуттям сонце, і в його протокольно-стриманій, беземоційній розповіді прориваються майже гімнічні нотки, коли мова заходить про сонце, море, чуттєві розкоші природи. Коли він потрапляє до в’язниці, від тюремної неволі страждає його тіло, тоді як дух залишається у звичному для нього стані прострації. Отже, Мерсо – це й така собі «природна людина», що своєю елементарністю, єдністю зі світом природи і своєю сторонністю в соціумі нагадує «природних людей» просвітників XVIII ст., зокрема філософських повістей Вольтера. I небезпідставно Сартр
