фатуму».
Щодо «Стану облоги», то ця п’єса, завершена й поставлена в 1948 р., тісно пов’язана з романом «Чума» і є його своєрідною конкретизацією, передусім суспільно-політичною. У цьому «видовищі на три частини», як визначив автор жанрову специфіку цього твору, де «змішуються всі драматичні форми вислову від ліричного монологу до масових сцен», чума персоніфікується в диктаторі тоталітарного складу, а «стан зачумленості» втілюється в тоталітарному ладові суспільства. «Я хотів атакувати в лоб той вид політичного суспільства, що організовувалося чи організується на тоталітарний лад», – писав Камю про задум і призначення цієї п’єси. Про «добрі наміри» тоталітаризму він саркастично зауважує, що чума «хоче зробити нас щасливими, як вона це розуміє», а в результаті виходить «пожиттєве покарання щастям». Тут найсуворіше забороняється «хворих», тобто інакомислячих чи невдоволених, приховувати від властей і ставиться за обов’язок доносити на друзів та близьких, а щоб «зараза» не передавалася через розмови, наказується всім заткнути собі рот кляпом, вимоченим в оцті. Усе це дуже нам знайомі суспільно-політичні реальності, як і ідеал Чуми – «отримати якомога більше рабів за допомогою мінімуму правильно визначених як мерці».
I нарешті, драма «Справедливі» (1949), яка була створена в період, коли Камю виношував задум трактату «Бунтівна людина», і яка значною мірою з нього виростала. Тому доцільніше буде сказати про неї після хоча б загального розгляду названого трактату.
У цьому трактаті розглядається феномен бунту, який у Камю виступає, поряд з абсурдом, однією з наріжних категорій. Бунт у Камю – не повстання чи якась інша форма соціального протесту, а універсальна категорія, що висновується із метафізичного стану людини в світі. Таким її станом, за Камю, є абсурд, то ж бунт пов’язується з абсурдом і з нього виводиться. Визначаючи перехід від абсурду до бунту, Камю пише: «Перша і єдина очевидність, яка дається як досвід абсурду, це бунт. Бунт виникає з усвідомлення побаченої безглуздості, з усвідомлення незрозумілості й несправедливості людської долі».
Але бунт – це дія, а дія вже завтра може обернутися вбивством, яке в наш «час ідеологій» може набрати розмаху винищення цілих класів чи рас, і тому, за Камю, принципово важливо у визначенні бунту визначитися у ставленні до вбивства, чітко відповісти на питання, що «постає серед крові й стогону нашого століття», коли «щоранку прикрашені медалями вбивці вриваються в камери-одиночки». Ще одна необхідна передумова – осмислення «логічного злочину» філософії XIX–XX ст. і «прискіпливе вивчення способів його виправдання», котре на ділі означає виправдання масових убивств, що практикуються тоталітарними режимами.
У трактаті простежується історія бунтарства і його модифікації від зародження до ХХ ст., коли його було взято на озброєння тоталітарними ідеологіями. Перша його стадія – це «метафізичний бунт», що є «повстанням людини супроти своєї долі й всієї
