Ніби резюмуючи всі ці відгуки, один з рецензентів писав: «Щоб у чернетці з такою силою проявився талант – це вже чудо. «Перша людина» в тому вигляді, в якому вона є, миттєво стане класикою».
Цей роман незвичайний для Камю своєю ідейно-тематичною багатовимірністю і, відповідно, композиційною складністю, залишаючись причому цілісною художньою структурою. Його основу становить автобіографічний наратив, розповідається в ньому про дитинство і юність автора, але й Камю «теперішній», відомий письменник, присутній у ньому не лише імплицитно, а й експліцитно, зокрема в ролі персонажа, що з’являється в деяких епізодах. Роман присвячено матері і є якоюсь мірою романом про неї і незнаного батька, якого оповідач прагне пізнати. Та разом з тим, за визначенням Камю, це «водночас (це слово в чернетці підкреслено – Д. Н.) історія цілого світу, пройнята ностальгією за ним…» Важливе місце посідає в «Першій людині» алжирська проблема, украй гостра в 50-ті рр., «алжирська війна», котра отримує складну й неоднозначну інтерпретацію: не заперечуючи прав алжирських арабів на самовизначення, Камю водночас сприймає названу війну як загибель специфічної середземноморської франко-арабської цивілізації, до якої він відносив себе і ностальгійно переживав її зникнення. Маємо в романі й своєрідне продовження метафізичних пошуків письменника, що далеко відходять від абсурдистського дискурсу, зокрема концепт «німоти» як неусвідомлюваного і невідрефлектованого відчуття / знання глибокої істини буття.
Роман називається «Перша людина», чим означується мотив, що має виступати організуючим у його структурі. Але хто ж ця «перша людина»? Її пошуки розгортаються у творі в різних напрямах і аспектах, від етно – і соціоісторичного до метафізичного, але визначеної, остаточної відповіді на це запитання в ньому не знайти. (Тут слід брати до уваги, що роман обірвався на другій частині.) Чи це батько? чи сам оповідач? Батько, який поліг у битві на Марні, коли оповідач був ще немовлям, асоціюється у нього з країною та народом, і син через них сподівається його пізнати. «У цій людині була таємниця, і він, Жак (під ім’ям Жака Кормері виступає в романі автор-оповідач – Д. Н.) хотів її розгадати. Та насправді це була просто таємниця злиденності, що породжує людей без імені й без минулого, які створили цей світ, а самі зникли в ньому назавжди, поповнивши незліченний безіменний натовп мерців». І всі вони, провадить далі оповідач, бредуть по землі й кожна людина тут є першою. Скоріше «першою людиною» світу, що зникає, є той, чиє коріння в цій землі, і хто, відірвавшись від цього світу, у своїй глибинній сутності лишається пов’язаним з ним і виступає його референтом у великому світі.
Перша частина роману закінчується його своєрідною сповідальною самоатестацією, яка, на мій погляд, проливає світло на поставлене вище питання. «Він прагнув уникнути безіменності, злиднів, упертого невігластва, йому було не під силу жити за законом цієї сліпої терплячості, без слів, без планів на майбутнє, коли
