засвідчується його останнім незавершеним романом. Само собою, цей роман тісно пов’язаний з усією попередньою творчістю письменника, але разом з тим з’являються тут нові концепти й інтенції, що якоюсь мірою дозволяє говорити про народження нового Камю – більш відкритого світові й розкутого як на рівні мисленєвому, так і художньому, про нову якість його інтелектуальної прози, що виразно набирає синтезуючого характеру.
Чужий
Перекладено за виданням: Albert Camus. L'etranger.
La Peste. – M. 1969.
© П. В. Таращук, переклад українською, 2006
Частина перша
Сьогодні померла мати. Або, може, вчора, не знаю. З притулку я отримав телеграму: «Мати померла. Похорон завтра. Щиро співчуваємо». І все. Мабуть, це сталося вчора.
Притулок для старих міститься в Маренґо, за вісімдесят кілометрів від Алжира. О другій годині я сяду в автобус і дістанусь туди надвечір. Отже, зможу чатувати біля небіжчиці, а повернуся завтра ввечері. Я попросив у шефа два дні відпустки, і він, звичайно, не міг мені відмовити, бо не мав ніякої не менш поважної причини. Але, здається, невдоволено скривився, тож я навіть сказав йому: «Я тут не винен». Він не відповів, і я подумав, що, напевне, не годилося казати йому цих слів. Зрештою, чого я маю виправдовуватись? Радше він сам мав висловити мені своє співчуття. Але він, безперечно, висловить його післязавтра, коли побачить мене в жалобі. А тим часом мати ще ніби й не померла. Натомість після похорону в її смерті вже не буде сумнівів і все набере більш офіційного характеру.
О другій годині я сів на автобус. Припікало сонце. Як і завжди, я пообідав у ресторані Селеста. Усі мені співчували, а Селест скорботно зітхнув: «Мати тільки одна». Коли я виходив, мене провели до дверей. Я був трохи пригнічений, бо ще мав зайти до Еманюеля й позичити чорну краватку та жалобну пов’язку. Кілька місяців тому помер його дядько.
Мені довелося бігти, щоб устигнути на автобус. Ця поквапність і сама поїздка, коли тіло трусило на вибоїнах, смерділо бензином, а відблиски неба й шосе сліпили очі, мабуть, і стали причиною, що я одразу заснув. Я спав майже всю дорогу. Прокинувшись, побачив, що прихилився головою до офіцера, який усміхнувся мені й запитав, чи я здалеку. «Так», – відповів я, щоб не розмовляти з ним.
До притулку від містечка два кілометри. Я пішов пішки. Я одразу хотів побачити матір. Але вартівник сказав, що слід зайти до директора. Директор мав якісь справи, і я був змушений чекати. Вартівник невпинно розповідав про щось, а потім я нарешті побачив директора, що прийняв мене у своєму кабінеті. То був сухенький стариган з орденом Почесного легіону. Він дивився на мене ясними очима і так довго тис мені руку, що я вже не знав, як вивільнитись. Зазирнув до течки і промовив:
– Мадам Мерсо поступила до нас три роки тому. Ви були її єдиною підтримкою.
