хаосу, ірраціональності. Але це стосується лише «хроніки», тобто притчевої фабули, сама ж чума, образ, що витворюється всім романом (а твір – це теж образ, тільки іншого рівня й масштабу) – міфічно багатоплановий і багатозначний, універсальний за своїм параболічно-символічним змістом. Чума у Камю – це не тільки фашизм, «коричнева чума», як тоді називали його в усій Європі, а й зло взагалі, так би мовити, метафізичне зло, невіддільне від буття, іманентно йому властиве. Але й цим не вичерпується «суперобраз» роману: чума – це й абсурд, який тут осмислюється і як форма існування зла, і як трагічна «доля людська», бо зло нездоланне, й інші значення та змістові відтінки.
«Чума» Камю – роман філософський, і природно, що на першому плані в ньому філософська проблематика, філософське, тобто узагальнено-універсальне трактування зла в контексті людського буття. Саме так і осмислюється чума головними героями роману, інтелектуалами Ріє і Тарру, устами яких найчастіше говорить автор. Для них чума, зло – це щось невіддільне від людини та її існування, найнебезпечніша ж вона тим, що навіть той, хто не хворий, все одно носить хворобу у своєму серці.
У контексті роману чума – універсальна метафора зла в усій його багатоликості й нездоланності. Стан «зачумленості» – той стан, якого майже нікому не вдається уникнути, а його подолання вимагає постійної мобілізації волі, духовних і моральних сил особистості. Бути «зачумленим», за Камю, – це не тільки чинити насильство, а й не повставати проти нього. «Зачумленість» – не лише готовність убивати, а й примиренність з тим, що вбивають. До «зачумленості» віднесене й самовпевнене невігластво, при чому автор вважає, що особливо небезпечним воно стає, отримавши владу над людьми. Усі люди тою чи іншою мірою перебувають у невіданні, це сумна «доля людська», бо абсолютне знання неможливе. Найстрашніше зло, резюмує автор, це невідання, яке вважає, що йому все відоме, і тому можна вбивати. Тут Камю спирається на історичний досвід ХХ ст., моторошний досвід нацистської Німеччини й більшовицької Росії.
Люди доброї волі можуть перемогти конкретне зло, але їм ніколи не досягнути перемоги над злом у світобудові. «Що таке чума?» – запитує Тарру у доктора Ріє, і той, подумавши, відповідає: «Нескінченна поразка». I тому у фіналі роману, слухаючи радісний гамір городян, які святкують звільнення міста від чуми, доктор Ріє думає про те, що будь-яка радість перебуває під загрозою, бо він знає, що «бацила чуми ніколи не вмирає, ніколи не щезає» і що знову, «можливо, настане день, коли на лихо і як наука людям чума розбудить пацюків і пошле їх конати на вулиці щасливого міста».
Слід, проте, зазначити, що Камю непокоїло не так зло саме собою, як позиція людини перед цією невблаганною реальністю буття. А це означає, що не метафізика зла, а гуманістична етика виходить на перший план у романі «Чума». Свідомість того, що остаточна перемога над злом недосяжна, не паралізує розум і волю головних героїв роману, їхньої готовності самовіддано боротися
