у тому й полягає, що йому чужий будь-який розрахунок». Вихід йому вбачається у своєрідному «перманентному бунтарстві» людського духу й сумління, що цурається влади, бо вона є неминучим насиллям і несправедливістю.
Як зазначалося, драма «Справедливі» пов’язана з есе «Бунтівна людина», написана вона на сюжет з історії революційного руху в Росії. Її дія віднесена до 1905 р., але насправді в ній узагальнено більш широкий період російського революційного руху, починаючи з нечаївщини й народництва 70-х рр. Автор зауважив з цього приводу, що в «Справедливих» не слід вбачати історичну п’єсу, це скоріше твір на кшталт французьких трагедій XVII ст., які трактують «людську долю взагалі, в усій її простоті й величі». Дія твору сходить до того, що група соціалістів-революціонерів готує і здійснює революційну акцію – убивство великого князя Сергія; в основу покладені дійсні історичні події, терористична акція, учинена групою Б. Савинкова в лютому 1905 р. Але в центрі п’єси Камю – колізія між революційним терором і людяністю, гуманістичним моральним принципом. Головний герой п’єси Каляєв, який здійснює замах, хоче зняти колізію «новою заповіддю»: «той, хто вбиває, повинен вбити й себе». Цим він сподівається обмежити безмежність насилля й терору, небезпечну тенденцію, яка все виразніше проявлялася в російському революційному русі, віщуючи сталінщину.
Найзначнішим твором Камю останнього періоду є повість «Падіння», яка з’явилася в 1956 р. Написана вона була після кризи й розпаду екзистенціалізму, після повного розриву між Камю і Сартром і якоюсь мірою була підбиттям підсумків того, що відбулося. Є немало свідчень того, що Камю усвідомлював себе одним з призвідців кризи і вважав її закономірним явищем, оскільки екзистенціалізм віджив свій час. Для нього в цей період характерні судження про екзистенціалізм як про «філософію і позицію, що зводиться до психологічного самооголення, котре дозволяє демонструвати всьому світові свідомість власної нікчемності, ницості й занепаду, у повному відриві від головних соціальних конфліктів і від реального впливу на світ».
Повість «Падіння» якнайкраще вписується в контекст цієї ідейної еволюції Камю і є найповнішим її вираженням. Написана вона у формі сповіді колись знаменитого паризького адвоката Кламанса, який, переживши прозріння, пориває з життям, яким жив досі.
Поштовхом до того, що Кламанс засумнівався в самому собі й у ньому розпочалася «робота свідомості», що привела до самоусвідомлення й самопереоцінки, став випадок, коли він лишився байдужим свідком самогубства молодої жінки. У коментарі до «Падіння» Камю вказав на цю сцену як на ключову: у ній розкривається та істина, що майже зразковий Кламанс не здатен навіть на мить забути про себе заради іншого. Саме цієї ночі він і почув уперше сміх, хоч довкола не було жодної живої душі, і віднині цей іронічний сміх буде йому вчуватися все частіше й виразніше. То був сигнал того, що розпочалася «робота самоусвідомлення»,
