там стиха верещать папуги. Підійшовши до дверей невеличкого будиночка, директор зупинився:
– Месьє Мерсо, тут я вже лишаю вас. У разі потреби я буду в своєму кабінеті. А загалом ховатимуть о десятій ранку. Ми сподівалися, що ви зможете й чатувати над покійною. І останнє: ваша мати, здається, часто казала своїм приятелькам, щоб її поховали за релігійним обрядом. Я вже подбав про це. Але я хотів, щоб ви знали.
Я подякував. Мати, хоч і не була атеїсткою, за свого життя ніколи не думала про релігію.
Я зайшов до моргу. То була дуже світла, побілена вапном кімната зі скляним дахом. У ній стояли стільці й підставки на схрещених ніжках. Посередині кімнати на двох підставках лежала труна із закритим віком. З брунатних, пофарбованих дощок стирчали напівзакручені лискучі шурупи. Коло домовини сиділа арабка-санітарка в білому халаті та яскравій хустці на голові.
Одразу за мною ввійшов вартівник. Він, певне, біг і трохи заїкався:
– Труну вже закрили, але я зараз зніму віко, щоб ви могли її бачити.
Він уже підходив до труни, як я зупинив його.
– Ви не хочете? – запитав він.
– Ні.
Вартівник збентежено зупинився, і я зніяковів, відчувши, що такого не годилося казати. Якийсь час він дивився на мене й запитав, але без докору, ніби просто цікавлячись:
– Чому?
– Не знаю, – відповів я.
Тоді, крутячи сивого вуса й не дивлячись на мене, він буркнув:
– Розумію.
Вартівник мав гарні блакитні очі й червонясту шкіру. Подав мені стільця, а сам сів трохи позаду. Санітарка підвелася й пішла до дверей.
– У неї сифіліс, – шепнув мені вартівник.
Немов не розуміючи, я глянув на санітарку й побачив у неї під очима пов’язку, що йшла навколо голови. Там, де мав бути ніс, пов’язка була пласка. Замість обличчя видніла тільки біла пов’язка.
Коли санітарка вийшла, вартівник повідомив:
– А тепер я покину вас.
Не знаю, який жест я зробив, проте він лишився, ставши десь позаду. Його присутність за моїми плечима заважала мені. Кімнату виповнювало лагідне надвечірнє світло. Під скляним дахом дзижчало двійко джмелів. Я відчув, що мене долає сон. Не обертаючись, я запитав:
– Ви давно тут?
– П’ять років, – миттю відповів він, немов чекав мого запитання, і говорив потім досить довго. Мовляв, він би дуже здивувався, якби хто сказав йому, що на старість він буде вартівником притулку в Маренґо. Йому шістдесят чотири роки, він парижанин. Тут я урвав його:
– А! Так ви не тутешній?
Згодом я пригадав, що вартівник, перше ніж провести мене до директора, розповідав про матір. Казав, що її треба чимшвидше поховати, бо всюди спека, а надто в цьому закутку. Саме тоді він розповів, що жив у Парижі й добре пам’ятає його. «У Парижі небіжчика не ховають три, а то й чотири дні. А тут часу немає, інколи ще не змирився з думкою про смерть, як уже треба бігти за катафалком». І тоді
