й ціпок у руці. Побачивши його разом з дружиною, я зрозумів, чому в кварталі його називають бідолахою. Трохи згодом з’явилися дівчата та хлопці з передмістя – з лакованим волоссям, вишиваними сумочками, в червоних краватках, надто вузьких у талії жакетах і тупоносих черевиках. Мабуть, ідуть у кінотеатри в центрі. Ось чому вони вийшли так рано і з реготом біжать до трамвая.
Після них вулиця мало-помалу спорожніла. Певне, всюди почалися сеанси. На вулиці, крім котів і власників крамничок, не було вже нікого. Над фікусами, що тягнулися вздовж вулиці, видніло ясне, хоч уже й не яскраве небо. На протилежному тротуарі крамар-тютюнник виніс стільця, поставив коло дверей і сів на нього верхи, обома руками зіпершись на спинку. Трамваї, недавно ще повні, були майже порожні. У кав’ярні «У П’єро» збоку від тютюнової крамнички подавальник змітав тирсу в безлюдній залі. Тож це таки неділя.
Я розвернув стільця й сів, як і тютюнник, подумавши, що так зручніше. Скурив дві сигарети, потім зайшов до кімнати, взяв шматок шоколаду й повернувся їсти на балкон. Трохи згодом небо захмарилось і я думав, що насувається гроза. Але небо мало-помалу проясніло. Однак, тікаючи, хмари лишили на вулиці немов обіцянку дощу, і вулиця спохмурніла. Я ще довго сидів і дивився на небо.
О п’ятій годині задзеленчали, повертаючись, трамваї. Вони везли зі стадіону в недалекій околиці глядачів, які ґронами висіли на підніжках і поренчах. Наступні трамваї привезли гравців, я впізнавав їх за валізками в руці. Вони галасували і співали аж розлягалося, щоб їхній клуб не програвав. Чимало їх махало мені рукою. Один навіть вигукнув: «Ми дали їм перцю!» – «Атож», – кивнув я головою. Потім стали повертатись автомобілі.
День згасав. Небо над покрівлями порожевіло і, коли впали сутінки, вулиці ожили. Потихеньку поверталися з прогулянки родини. Серед них я побачив і месьє-бідолаху. Діти або плакали, або ж їх доводилось тягнути. Майже одночасно на вулицю вийшли юрми глядачів із місцевих кінотеатрів. Молодь жестикулювала жвавіше, ніж завжди: мабуть, дивилась якийсь пригодницький фільм. Ті, що були в міських кінотеатрах, повернулися трохи пізніше. Вони видавалися поважнішими. Теж сміялися, але тільки інколи, були немов утомлені й замислені. Не розходились по домівках і походжали по тротуару навпроти. Дівчата з розпущеними косами трималися за руки, а хлопці, зумисне перестріваючи їх, жартували з ними; дівчата пирскали сміхом і відверталися. Чимало їх я знав, і вони віталися зі мною.
Раптом спалахнули ліхтарі, й перші вечірні зорі, що вже горіли на небі, зблідли. Мої очі втомилися споглядати тротуари, де товклися люди й горіло світло. Волога бруківка блищала від ліхтарів, а трамваї, гуркочучи раз по раз, кидали відблиски на лискуче волосся, усміхнені обличчя, срібні браслети. Згодом, коли трамваї гуркотіли рідше, а над деревами та ліхтарями висіла вже чорна ніч, квартал непомітно спорожнів, і ось уже й перший кіт неквапно перейшов знову безлюдну вулицю. Я подумав, що пора й повечеряти. Боліла шия, бо я так
