за кімнату, шістсот франків на харчі, вряди-годи гроші на панчохи – у сумі це тисяча франків. І та дамочка не працювала. Але присягалася, що їй не вистачає тих грошей. Тоді я казав їй: «А чому ти не хочеш знайти собі роботу на півдня? Ти б допомогла мені, я б не мав уже думати про кожну дрібницю. Цього місяця я купив тобі костюм, щодня даю двадцять франків, сплачую комірне, а ти пополудні п’єш каву зі своїми подружками. Даєш їм каву й цукор. А я даю тобі гроші. Я ставлюсь до тебе по-доброму, а ти мені віддячуєш злом». Але вона не хотіла працювати, знай казала, що їй не вистачає, і саме отак я й зрозумів, що мене ошукують.
Далі Раймон розповів, що знайшов у її сумці лотерейний білет і вона не змогла пояснити, як він потрапив до неї. Згодом знайшов у неї квитанцію з ломбарду, яка свідчила, що вона віддала під заставу два браслети. Доти він не знав про існування тих браслетів. «Я остаточно зрозумів, що вона ошукує мене. Тож я кинув її. Але спершу побив. А потім сказав, чого вона варта. Сказав, що їй одне було в голові – злягатися. Розумієте, месьє Мерсо, я так і сказав їй: «Хіба ти не бачиш, що люди заздрять твоєму щастю? Згодом ти ще збагнеш, як багато ти втратила».
Раймон побив її до крові. Раніше він не бив її. «Давав їй ляпасів, але, так би мовити, ніжно. Вона поверещить собі трохи. Я зачиняв віконниці, і все кінчалось, як і завжди. А от тепер справа серйозна. Як на мене, я ще мало провчив її».
Далі він пояснив, що саме для цього йому й потрібна моя порада. Він замовк, щоб поправити гніт у лампі, яка вже чадила. Увесь вечір я мовчки слухав його. Я випив майже літр вина, і скроні мені горіли. Курив уже Раймонові сигарети, бо моїх не лишилося. Проїхали останні трамваї, забравши із собою тепер уже далекий шум передмістя. Раймон не замовкав. Його дратувало, що він і досі відчуває «потяг до тієї сучки». Тож йому кортіло покарати її. Спершу думав повести її до готелю й викликати поліцію, яка стежить за мораллю, щоб учинити скандал і її взяли на облік. Потім він звернувся до своїх друзів зі злочинного світу. Ті нічого не з’ясували. Тож, за словами Раймона, яка ж тоді вигода від належності до злочинного світу? Він так і сказав їм, і вони запропонували відлупцювати її. Але Раймон прагнув не цього. Він замислився. Спершу хотів щось попросити, а потім вирішив насамперед дізнатися, що я думаю про цю пригоду. Я відповів, що нічого не думаю, але вона цікава. Далі він запитав, чи, на мою думку, його справді ошукують, і я таки був переконаний, що ошукують; спитав, чи я згоден, що її слід покарати і що я зробив би на його місці, і я відповів, що тут важко сказати щось певне, але я розумію його прагнення покарати. Я випив ще трохи вина. Він запалив сигарету й поділився своїм планом. Він хоче написати їй листа, «гнівного й водночас такого, щоб вона пошкодувала про втрачене». А коли вона повернеться до нього, він переспить з нею і «саме тоді, як кінчатиме», плюне їй в обличчя й вижене. Як на мене, в такому разі вона б і справді була покарана. Але Раймон сказав, що він навряд чи здатний написати такого листа, і тому йому спало на гадку звернутися до мене, щоб я написав замість нього. Я мовчав, тож він запитав, чи не
