мов квітка. Ми сіли в автобус і від’їхали на кілька кілометрів від Алжира, прийшовши на невеличкий пляж, затиснутий між скелями і стіною очерету, що підступав мало не до самого берега. Сонце о четвертій годині вже не пекло так нещадно, але вода, ліниво набігаючи довгими невисокими хвильками, була аж гаряча. Марі пустувала і навчила й мене. Пливучи, треба було хапати ротом верхівки хвиль, збирати шумовиння, а потім перевертатися на спину й випускати його вгору. Утворювалося пінясте мереживо, що розчинялося в повітрі й теплим дощиком скроплювало обличчя. Але через якийсь час від гіркої солі пекло вже весь рот. Підпливла Мері і пригорнулася до мене у воді. Торкнулася вустами моїх вуст, її язик освіжив мені губи, і ми з хвилину гойдалися на хвилях.
Коли ми одягалися на березі, очі Марі аж сяяли, дивлячись у мій бік. Я поцілував її. Далі ми вже не розмовляли. Я пригорнув її до себе, й ми похапцем сіли в автобус, вийшли, піднялись до мене і впали нарешті в ліжко. Я не зачинив вікна, і свіжа літня ніч приємно холодила наші засмаглі тіла.
Уранці Марі лишилася в мене, і я сказав, що ми разом і пообідаємо. Я вийшов купити м’яса. Піднімаючись, почув у Раймоновій кімнаті жіночий голос. Трохи згодом старий Саламано лаяв свого собаку, ми чули стукіт підошов і пазурів по дерев’яних східцях, а потім: «Паскуда! Падлюка!» – і вони вийшли на вулицю. Я розповів Марі про старого, і вона сміялася. На ній була одна з моїх піжам зі закоченими рукавами. Коли Марі сміялася, мене знову охопило бажання. Потім вона запитала, чи я кохаю її. Я відповів, що це не має ніякого значення, але мені здається, що ні. Марі засмутилася. Але, готуючи обід, без ніякої причини знову засміялася так, що я поцілував її. Саме тієї миті ми почули, що в Раймона спалахнула сварка.
Спершу лунав пронизливий жіночий голос, потім слова Раймона: «Ти ошуканка, і я покажу тобі, як дурити мене!» Глухо гупнуло кілька ударів, і жінка закричала, але так моторошно, що на сходи одразу повибігали всі сусіди. Марі і я вийшли теж. Жінка невпинно зойкала, а Раймон бив і бив. Марі сказала, що це жахливо, я нічого не відповів. Попросила, щоб я привів якогось поліцая, але я сказав, що не люблю їх. А втім, його однаково привів сантехнік, що жив на третьому поверсі. Поліцай загрюкав у двері, і все стихло. Загрюкав дужче, і за хвилину жінка заплакала, а Раймон відчинив двері. Він тримав у роті сигарету, на обличчі був удаваний спокій. Жінка вибігла й заявила поліцаєві, що Раймон побив її. «Прізвище?» – запитав поліцай. Раймон відповів. «Викинь сигарету з рота, коли розмовляєш зі мною!» – звелів поліцай. Раймон завагався, глянув на мене й затягнувся сигаретою. Тим часом поліцай, розмахнувшись, щосили вдарив його навідлі по обличчю. Сигарета відлетіла на кілька метрів. Раймон змінився на виду, але промовчав і тільки згодом смиренно запитав, чи можна підібрати недопалок. Поліцай сказав, що можна, й додав: «Наступного разу ти вже знатимеш, що поліцай – це тобі не абищо». Жінка знай плакала і приказувала: «Він побив мене. Це сутенер». «Пане поліцаю, – озвався тоді Раймон, – чи дозволяє закон обзивати
