маленькими червоними очицями. Коли Раймон запитав, що сталося, старий відповів не одразу. Я чув, як він стиха бурчить: «Паскуда, падлюка!» – й далі раз по раз озираючись. Я запитав, де пес. Старий рвучко відповів, що втік. А потім його немов прорвало:
– Я повів його, як і завжди, на Марсове поле. Коло ярмаркових балаганів було чимало людей. Я зупинився, щоб подивитися «Короля на вигнанні». А коли хотів іти, його вже не було. Я й уявити собі не міг, що ця падлюка може отак утекти.
Раймон сказав, що пес міг заблукати, а потім повернеться. Розповів про випадки, коли собаки пробігали десятки кілометрів, щоб відшукати свого господаря. Незважаючи на слова розради, старий занепокоївся ще дужче:
– Розумієте, його ж не повернуть. Якщо хто-небудь ще підбере його. Та це річ неможлива, геть усі гидуватимуть його коростою. Хіба що поліція підбере.
Я порадив йому звернутись до відділу, де тримають зловлених тварин. Йому віддадуть собаку, якщо він заплатить якийсь штраф. Старий запитав, чи великий той штраф. Я не знав. Тоді він розлютився: «Ще гроші давати за цю падлюку! Та нехай вона здохне!» – і став лаятись. Раймон зареготав і зайшов до будинку. Я пішов за ним, і ми розійшлися на нашому сходовому майданчику. Згодом я почув ходу старого й він постукав у двері. Коли я відчинив, старий якусь мить стояв на порозі, приказуючи: «Перепрошую, перепрошую». Я запросив його до кімнати, але він не заходив. Дивився на носаки своїх черевиків, а його вкриті струпами руки тремтіли: «Скажіть, месьє Мерсо, вони не заберуть його? Вони віддадуть його мені? Куди я маю піти?» Я відповів, що собак тримають три дні, щоб господарі могли їх забрати, а потім роблять з ними що хочуть. Старий мовчки дивився на мене. Потім сказав: «На добраніч». Зачинив свої двері, і я чув, як він ходить по кімнаті. Зарипіло ліжко. Крізь стіну долинали дивні, ледь чутні звуки, і я зрозумів, що старий плаче. Не знати чому, я подумав про матір. Але завтра мені треба було встати дуже рано. Їсти не хотілося, і я ліг без вечері.
Раймон зателефонував мені на роботу. Сказав, що один з його приятелів (він розповідав йому про мене) запросив мене на неділю до свого літнього будиночка неподалік від Алжира. Я відповів, що охоче поїхав би, але вже пообіцяв провести той день із подружкою. Раймон одразу заявив, що її теж запрошують. Дружина його приятеля зрадіє, що не буде самотня серед чоловіків.
Я хотів одразу покласти трубку, бо знав, що шеф не любить, коли нам телефонують з міста. Але Раймон попросив зачекати і додав, що міг би передати запрошення й увечері, але хоче мені дещо розповісти. Увесь день за ним ходять назирці кілька арабів, і серед них є брат його колишньої коханки. «Якщо ввечері, заходячи до будинку, ти побачиш їх, то скажи мені». Зрозуміло, відповів я.
Трохи згодом шеф підкликав мене, і я тоскно подумав, що він знову казатиме, щоб я менше дзвонив і краще працював. Але причина була зовсім інша. Він сказав, що хоче поговорити зі мною про один ще досить туманний проект. Він хотів почути мою думку
