палило просто нещадно. Падаючи на море й на пісок, воно розбивалося на скалки. Мені здавалося, ніби Раймон знає, куди йде, але тут я, безперечно, помилявся. Аж на краю пляжу ми дійшли нарешті до джерельця, що билося між пісків позаду великої скелі. Там ми й побачили обох наших арабів. Вони лежали у своїх засмальцьованих комбінезонах і мали спокійний, майже вдоволений вигляд. Наш прихід не змінив нічого. Той, що вдарив ножем Раймона, мовчки дивився на нього. Другий араб свистів на невеличкій очеретині, безкінечно повторюючи – й кутиком ока поглядаючи на нас – три ноти, які видавав його інструмент.
Навкруг не було нічого, крім сонця, тиші, дзюрчання води і трьох монотонних нот. Раймон витяг із кишені револьвер, але араб навіть не ворухнувся, вони й далі пильно дивились одне на одного. Я помітив, що в араба, який грав на сопілці, пальці на ногах розчепірені. Не спускаючи ока зі свого ворога, Раймон запитав мене: «Ну що, стріляти?» Я подумав, що, сказавши «ні», я тільки роздратую його, і він неодмінно вистрелить. Отже, сказав тільки: «Таж він тобі й слова не сказав. А отак застрелити було б ницо». І далі чулося дзюрчання води і спів сопілки в самому серці тиші та спеки. Потім Раймон сказав: «Гаразд, я його зараз вилаю, а як він відповість, пристрелю». – «Атож, – погодився я, – але якщо він не витягне ножа, ти не можеш стріляти». Раймон мало-помалу навіснів. Другий араб і далі грав на сопілці, і обидва стежили за кожним рухом Раймона. «Ні, – заперечив я Раймонові, – бери його сам-на-сам і дай мені свого револьвера. Якщо втрутиться другий або цей витягне ножа, я пристрелю його».
Коли Раймон дав мені револьвера, над нами вгорі пливло сонце. Натомість ми знерухоміли, немов навколо нас усе замкнулося. Ми дивилися, не опускаючи очей, і все зупинилося серед моря, піску, сонця й тиші, яку увиразнював спів сопілки і дзюркіт води. Я міркував, можна стріляти чи ні. Аж раптом араби, задкуючи, сховалися за скелю. Ми з Раймоном пішли назад. Йому, здавалося, стало краще, він говорив, що треба вже сідати на автобус і їхати додому.
Я йшов за ним до самого будиночка, і поки він вибирався дерев’яними сходами, стояв перед першим прогоном, голова аж репалася від сонця, й мене лякала думка, що треба ще підніматися нагору, а потім розмовляти з жінками. Але пекло так, що не менш тяжко було й стояти нерухомо під сліпучою зливою, яка падала з неба. Чи стояти отут під сходами, чи піти куди-небудь – однаково. За хвилину я розвернувся і знову пішов на пляж.
Усе навколо пломеніло й далі. Набігаючи на пісок дрібними хвильками, швидко і астматично дихало море. Я повільно плентався до скель, голова аж набрякла від сонця. Спека усім своїм тягарем придавила мене й заважала йти. Щоразу, відчувши на обличчі її гарячий подих, я зціплював зуби, стискав кулаки в кишенях штанів і щосили намагався подолати і сонце, і ту п’яну затьмареність, яку воно накидало мені. Я аж зубами скреготав від кожного леза відбитого світла, що їх метали в мене пісок, вибілені мушлі, уламки скла. Я йшов безкінечно.
Удалині я бачив невелику темну пляму скелі
