і солі засліпила мене. Я нічого не відчував, окрім цимбалів сонця на своїй голові і, десь уже за межами сприйняття, леза, що й далі вилискувало спереду. Той блискучий метал роз’їв мені повіки й випалив сповнені болем очі. І тоді все навколо захиталося. Море слало важкий палючий віддих. Небо, здавалось, репнуло і плаче вогненним дощем. Усе моє єство напружилось, у руці я затис револьвер. Гашетка подалася, я відчув гладеньке руків’я зброї, і саме отак, сухим і водночас оглушливим звуком, усе й почалося. Я струсив піт і сонце. Збагнув, що я знищив і врівноваженість дня, і виняткову тишу пляжу, де я був щасливим. І тоді я ще чотири рази вистрелив у нерухоме тіло, і кулі входили в нього, не лишаючи сліду. Немов лихо чотири рази коротко вдарило в мої двері.
Частина друга
Одразу після арешту мене кілька разів допитували. Але йшлося про з’ясування особи, тож допити тривали недовго. Першого разу, в комісаріаті, моя справа, здавалося, нікого не цікавила. Натомість за тиждень слідчий уже з цікавістю приглядався до мене. Але спершу запитав тільки моє ім’я, адресу, фах, дату та місце народження. Потім хотів знати, чи я вже взяв собі адвоката. Я відповів, що ні, й запитав, чи неодмінно треба мати його.
– А чому ви не хочете адвоката? – запитав він.
Я відповів, що, як на мене, моя справа надто проста. Слідчий усміхнувся:
– Це ви так думаєте. А закон каже інше. Якщо ви не оберете собі адвоката, ми призначимо його офіційно.
На мій погляд, украй зручна річ, що правосуддя дбає про такі дрібниці. Я так і сказав слідчому. Він погодився, додавши, що закон таки добре продуманий.
Спочатку я поставився до слідчого несерйозно. Він приймав мене у кімнаті, де вікна були завішені гардинами, єдина лампа стояла на його столі і світила на фотель, куди він посадив мене, а сам ховався у пітьмі. Я натрапляв на описи таких сцен у книжках, тож усе видавалося мені грою. Натомість після розмови я придивився до нього й побачив, що в нього витончене обличчя й запалі блакитні очі, що він високий, має довгі сиві вуса й пишне, майже біле волосся. Мені він видався розумним і, зрештою, симпатичним чоловіком, дарма що його вуста нервово посмикувались. Виходячи, я навіть збирався подати йому руку, але вчасно згадав, що я вбив людину.
Другого дня у в’язницю до мене прийшов адвокат. То був маленький, опасистий, молодявий чоловік із дбайливо укладеним волоссям. Незважаючи на спеку (я підкотив рукави сорочки), на ньому був темний костюм, накрохмалений з вилогою комірець і химерна краватка з широкими чорно-білими смугами. Він поклав на моє ліжко портфеля, якого ніс під пахвою, відрекомендувався і сказав, що вивчив мою справу. Моя справа досить делікатна, але він не сумнівається в успіху, якщо я матиму до нього довіру. Я подякував, і адвокат сказав: «Перейдімо до справи».
Він сів на ліжко й розповів мені, що вже зібрано інформацію про моє особисте життя. Дізналися, що нещодавно в притулку померла моя мати. Тоді розпитали
