людина. Але користь від усіх моїх пояснень була надто мізерна, і я через лінощі відмовився від них.
Незабаром мене знову привели до слідчого. Була друга година дня, і цього разу, незважаючи на тюль на вікнах, кабінет був яскраво освітлений. Було душно. Він посадив мене і з вишуканою ввічливістю повідомив, що «внаслідок збігу обставин» мій адвокат не зміг прийти. Але я маю право не відповідати на його запитання й почекати, поки мій адвокат матиме змогу допомогти мені. Я сказав, що можу відповідати й сам. Він натиснув ґудзик на столі. Увійшов молодий секретар і сів майже за моїми плечима.
Я і слідчий зручно вмостились у фотелях. Допит почався. Спершу він розповів, що про мене кажуть, ніби я мовчазної та замкнутої вдачі, і хотів знати, що я про це думаю.
– Це тому, що я ніколи не мав що сказати. Тож я й мовчав, – відповів я.
Слідчий усміхнувся, як і першого разу, погодився, що це найкраще з міркувань, і додав:
– До того ж це не має ніякого значення. – Він замовк, розглядаючи мене, і раптом шарпнувся, швидко проказавши: – Що мене цікавить, так це ви.
Я не збагнув, що він має на увазі, тож нічого й не казав.
– У вашому вчинкові, – провадив він далі, – є незрозумілі для мене речі. Я певен, ви допоможете мені зрозуміти їх.
Я сказав, що все було дуже просто. Він змусив мене переповісти події того дня. Я повторив те, що вже розповідав йому: Раймон, пляж, купання, сварка, знову пляж, джерельце, сонце і п’ять револьверних пострілів. Після кожної фрази він приказував: «Так-так». Коли я дійшов до розпростаного тіла, він схвально кивнув: «Гаразд». А я втомився переповідати те саме, й мені здавалося, ніби я ще ніколи не говорив так багато.
Трохи помовчавши, він підвівся і сказав, що хоче допомогти мені, що я цікавлю його і з допомогою Господа він зробить що-небудь для мене. Але перед тим він хоче поставити мені кілька запитань. І без паузи одразу запитав, чи я любив матір.
– Звичайно, як і всіх людей, – відповів я, і секретар, що доти невпинно стукотів на машинці, мабуть, помилився, бо збентежився і був змушений повернутися назад. Потім, знову без якоїсь очевидної логіки, слідчий запитав, чи я випустив усі п’ять куль одразу. Я пригадав і пояснив, що спершу вистрелив один раз, а за кілька секунд зробив ще чотири постріли. «Чого ви чекали між першим і наступними пострілами?» – запитав він тоді. Я ще раз побачив червоний пляж і відчув, як сонце випікає мені голову. Але цього разу я нічого не відповів. Я мовчав, а слідчий не міг приховати свого збудження. Він сів, скуйовдив собі волосся, сперся ліктями на стіл і, трохи нахилившись до мене, холодно запитав: «Чому, чому ви стріляли в нерухоме тіло?» Я знову не мав відповіді. Слідчий потер руками чоло й повторив трохи зміненим голосом: «Чому? Треба, щоб ви мені сказали. Чому?» Я й далі мовчав.
Зненацька він підвівся, широко ступаючи, підійшов до шафи в кутку кабінету й відкрив шухляду. Дістав звідти срібне розп’яття й, розмахуючи ним, повернувся до
