як там. «Брудно, – відповів я. – Усюди голуби й темні подвір’я. Шкіра в людей бліда».
Потім ми пішли на прогулянку і блукали центральними вулицями. Жінки були гарні, і я запитав Марі, чи помічає вона їхню красу. Відповіла, що так, і додала, що розуміє мене. Якийсь час ми мовчали. А втім, я хотів, щоб вона й далі була зі мною, і сказав, що можна було б пообідати разом у Селеста. Вона б із радістю пообідала, але на неї чекала робота. Ми стояли біля мого будинку, і я попрощався з нею. Марі глянула на мене: «І тобі не цікаво, що я робитиму?» Мені, звичайно, було цікаво, але я не думав про те, і саме за це вона немов дорікала мені. Побачивши, що я збентежився, вона знову розсміялась і, підставляючи вуста, всім тілом пригорнулася до мене.
Я обідав у Селеста. Тільки-но я почав їсти, як увійшла якась химерна жіночка й запитала, чи може вона сісти за мій стіл. Ну, звичайно, що може. Вона мала невеличке кругле личко, уривчасті рухи й блискучі очі. Жіночка скинула жакет і нервово переглянула меню. Гукнула Селеста й одразу замовила усі свої страви, говорила вона виразно і швидко. Чекаючи на перекуску, відкрила свою сумочку, витягла невеличкий прямокутник паперу та олівець, спершу все підрахувала, потім дістала з гаманця точну суму й поклала її перед собою на стіл, додавши на чай. Подали перекуску, і вона притьмом поглинула її. Чекаючи наступної страви, знову дістала із сумочки синього олівця та журнал з програмою радіопередач на тиждень. Пильно читаючи її, повідзначала одна за одною майже всі передачі. Журнал мав дванадцять сторінок, і жіночка ретельно виконувала цю роботу протягом усього обіду. Я вже поїв, а вона й далі відзначала з не меншою старанністю. Потім підвелася й, виконавши точні, немов автоматичні, рухи, одягнула жакет і вийшла. Роботи я не мав ніякої, тож вийшов надвір і якийсь час стежив за нею. Жіночка напрочуд швидко і впевнено йшла по бордюру тротуару, не відхиляючись і не обертаючись. Зрештою я загубив її і став повертатись. Подумав, що вона дивна, але досить швидко забув про неї.
Коло своїх дверей я побачив старого Саламано. Я запросив його, і він розповів, що пес пропав, у відділі для знайдених тварин його немає. Служники сказали, що, можливо, пес потрапив під колеса. Старий запитав, чи не можна дізнатися про це в комісаріаті. Йому відповіли, що таке трапляється щодня і там не стежать за такими дрібницями. Я сказав Саламано, що можна завести іншого пса, але він слушно зауважив, що звик саме до цього.
Я вмостився на ліжку, а Саламано сів на стілець біля столу, обличчям до мене, тримаючи руками на колінах свого старого капелюха. Кінці фраз мов губилися під його пожовклими вусами. Він трохи набридав мені, але ж роботи я ніякої не мав, та й спати ще не хотілося. Щоб не мовчати, я розпитував про собаку. Старий розповів, що завів його після смерті дружини. Оженився він досить пізно. Замолоду мріяв про театр, а під час служби в армії грав у військових водевілях. Але зрештою пішов працювати на залізницю й не пошкодував, бо має тепер невеличку пенсію. Дружина не дала йому щастя, хоча
