Я працював аж до вечора. У конторі стояла задуха, тож увечері я з насолодою поволі вертався додому вздовж набережних. Небо було ясне, і я почувався задоволеним. А втім, одразу пішов додому, бо хотів зварити собі картоплі.
Піднімаючись темними сходами, я зіткнувся зі старим Саламано, своїм сусідою на сходовім майданчику. Він виводив собаку. Уже вісім років, як я бачив їх разом. Його спанієль страждав на якусь шкірну хворобу, мабуть, на червінець, у нього вилізла майже вся шерсть і замість неї були тепер бурі бляшки та кірочки. Змушений жити із собакою, удвох у тісній квартирі, старий Саламано зрештою став схожим на нього. Обличчя його вкривали рожеві скоринки, на голові видніло рідке пожовкле волосся. А пес перейняв від свого господаря схилену ходу, зігнуту шию й випнуту вперед морду. І пес, і людина належали, здавалось, до істот одного виду, але ненавиділи одне одного. Двічі на день, об одинадцятій годині та о шостій, старий виводив пса на прогулянку. Уже вісім років маршрут їхньої прогулянки не мінявся. Їх можна було бачити на Ліонській вулиці, пес тягнув старого Саламано, аж поки той зашпортувався. Тоді старий бив та лаяв свого собаку. Пес злякано зіщулювався й ціпенів. Тепер уже старий тягнув його за собою. Коли ж пес забував і знову починав смикати господаря, той знову бив його й лаяв. Потім обоє стояли на тротуарі й дивились одне на одного: пес зі страхом, людина з ненавистю. І так щодня. А коли пес хотів сцяти, старий, не зважаючи на те, тягнув його далі, і спанієль лишав за собою рядочок дрібненьких краплин. А якщо він раптом дзюрив у квартирі, його знову били. І це тривало вже вісім років. Селест завжди називав Саламано «той бідолаха», хоча, зрештою, ніхто не може знати, чи людина справді нещасна. Коли я здибав його на сходах, він лаяв свого собаку: «Паскуда! Падлюка!» – ревів він, а пес жалібно скавулів. «Добрий вечір!» – сказав я старому, але він лаявся й далі. Тоді я запитав, що, власне, скоїв пес. Старий не відповів, раз по раз повторюючи: «Паскуда! Падлюка!» Я побачив, що він схилився над собакою й поправляє нашийника. Запитав голосніше. Тоді, не обертаючись, старий люто вигукнув: «Та він завжди такий!» І пішов, тягнучи пса, що скавучав, опираючись усіма чотирма лапами.
Саме цієї миті надійшов мій другий сусіда на сходовім майданчику. У кварталі були чутки, ніби він торгує жіночою плоттю. Та коли його питали про роботу, казав, що працює комірником. Загалом його не любив ніхто. Але він часто розмовляв зі мною й інколи навіть заходив до мене, бо я слухав його теревені. Як на мене, вони були цікаві. Кінець кінцем, я не мав ніякої причини не розмовляти з ним. Звали його Раймон Сенте. Він був невисокий на зріст, із широкими плечима й боксерським носом. Одягався завжди бездоганно і, говорячи про Саламано, теж казав: «Ну, хіба не нещасна людина?» Якось він запитав, чи ті сцени не огидні мені, і я відповів, що ні.
Ми піднялися, і я вже збирався йти до себе, коли він сказав:
– Знаєте, у мене вдома є кров’янка й вино. Може, з’їсте шматочок зі мною?
Я подумав, що в такому разі не треба готувати
