До моргу заходили материні приятелі. Їх було з десяток, і вони мовчки виринали у сліпучому світлі. Посідали, й навіть жоден стілець не рипнув. Я роздивлявся їх так, немов досі ще ніколи не бачив людей, помічав кожну деталь їхнього одягу та облич. Але не чув їх і майже не вірив у їхню реальність. Мало не всі жінки були у фартухах і підперезані паском, тому їхні відвислі животи випинались ще дужче. Раніше я ніколи не бачив, яке величезне черево можуть мати старі жінки. Натомість майже всі чоловіки були худі і спиралися на ціпки. Обличчя старих вразили мене тим, що я бачив не очі, а тільки тьмяне світло, яке блимало в павутинні зморшок. Посідавши, більшість старих стали дивитися на мене, важко похитуючи головами; їхні губи давно вже спожив беззубий рот, тож важко було збагнути, чи то старі вітали мене, чи то просто сіпались їхні голови. Мабуть, усе-таки вітали. Я побачив, що всі вони сидять переді мною, навколо вартівника, й похитують головами. На мить з’явилося химерне відчуття, ніби вони судитимуть мене.
Згодом одна жінка заплакала. Вона сиділа в другому ряду, інша жінка затуляла її, тож я не міг її роздивитися. Вона рюмсала, заводячи раз по раз, і, здавалося, не замовкне ніколи. Інші вдавали, ніби не чують того плачу. Усі були пригнічені, мовчазні та похмурі. Дивилися або на труну, або на свої ціпки, або кудись у простір, але не помічали жінки, яка плаче. Вона плакала й плакала. Я вкрай здивувався, бо не знав її. Хотілося просто не чути її. Однак я не наважувався просити, щоб вона замовкла. Вартівник нахилився до неї і щось сказав, але вона похитала головою, пробурмотіла кілька слів і з не меншою регулярністю плакала й далі. Тоді вартівник підійшов до мене й сів поряд. Після довгої паузи, не дивлячись на мене, промовив:
– Вона була дуже близька з вашою матір’ю. Каже, що то була її єдина подруга в притулку, а тепер вона геть самотня.
Ми просиділи так досить довго. Зітхання й ридання згодом чулись дедалі рідше. Жінка гучно сопіла, а зрештою замовкла. Я більше не спав, але був утомлений і боліли сідниці. Тепер панувала гнітюча тиша, яку створювали ті всі люди. Лише інколи лунав дивний звук, і я не міг зрозуміти, що це. Згодом я помітив, що дехто зі старих смокче власні щоки, творячи ці загадкові клацання. Вони так занурились у думки, що не помічали цього. У мене навіть створилося враження, що мрець, який лежав серед них, не має для них ніякого значення. Але тепер я думаю, що то було хибне враження.
Вартівник подав каву, кожен узяв свою чашку. Далі я вже не пам’ятаю. Ніч минула. Пригадую, як одного разу я розплющив очі й побачив, що старі поосувались на стільцях і сплять, окрім одного, що, спершись підборіддям на руки, які охопили ціпок, пильно дивився на мене й ніби чекав, щоб я прокинувся. Потім я знову заснув. Спав недовго, бо сідниці боліли щораз дужче. Над скляним дахом уже розвиднялося. Невдовзі прокинувся хтось зі старих і довго кашляв. Він спльовував у велику, розліновану на квадрати хустку, і щоразу здавалося, ніби в нього всередині щось рветься. Він розбудив решту, і вартівник сказав, що їм треба вже йти. Старі попідводилися. Від
