побачив, що він зійшов зі шляху і простує полем. Помітив, що дорога попереду нас завертає. Я збагнув, що Перес, знаючи місцевість, іде навпростець, щоб наздогнати нас. За поворотом він і справді приєднався до нас, а потім знову десь загубився, знову прошкуючи полем, – і так багато разів. Я чув, як мені у скронях стугонить кров.
Далі все пішло так швидко, впевнено і природно, що я вже нічого не пригадую. Одне тільки: коли заходили до містечка, до мене озвалася делегована санітарка. Її незвичайний, мелодійний, тремтливий голос аж ніяк не пасував до її обличчя.
– Якщо йти повільно, – мовила вона, – можна отримати сонячний удар. Але якщо швидко – зіпрієш, а в церкві холодно.
Вона мала слушність. Але виходу не було. У моїй пам’яті збереглося ще кілька образів того дня. Скажімо, обличчя Переса, коли він востаннє наздогнав нас коло містечка. Його щоками котилися великі сльози виснаження й муки. Але через зморшки не спадали додолу, а розпливалися, вкривши змарніле обличчя суцільною плівкою вологи. А ще були церква й люди на тротуарах, червона герань на могильних плитах, непритомний Перес, що скидався на ляльку, нитки якої обірвалися, руді аж криваві грудки землі, які скочувались на материну труну, змішані із землею білясті корінчики. А ще – люди, голоси, містечко, чекання біля кав’ярні, невпинне гурчання двигуна й моя радість, коли автобус занурився у вогні Алжира і я думав, що зараз ляжу і спатиму до полудня.
Прокинувшись, я збагнув, чому був невдоволений шеф, коли я просив два дні відпустки: таж сьогодні субота. Я, так би мовити, забув про неї, а вранці згадав. Шеф, звичайно, думав, що разом з неділею я матиму чотири вільні дні, і таке не могло йому подобатись. Але, з одного боку, хіба я винен, що поховав матір не сьогодні, а вчора, а з другого – і субота, й неділя належатимуть тільки мені. Ці міркування, звичайно, не заважали мені розуміти й мого шефа.
Я важко підвівся – давалася взнаки вчорашня втома. Голячись, думав, що я робитиму сьогодні, й вирішив піти купатися. Сів на трамвай, що їхав до громадських купалень у порту. Я вже бував там. На пляжі зібралось чимало молоді. У воді я натрапив на Марі Кардона, колишню друкарку з нашої контори, що тоді подобалась мені. Я їй, здається, теж. Але невдовзі вона покинула роботу, і ми не мали часу здобутися на щось більше. Я допоміг Марі залізти на буй і при цьому зачепив її груди. Я ще був у воді, а вона вже лежала долілиць зверху на буї. Повернулась до мене. Сміялася, коси заліпили їй очі. Я теж виліз на буй і вмостився поряд із нею. Настрій був пречудовий, і, немов жартома, я відхилив голову назад і поклав на її живіт. Марі нічого не сказала, тож я так і лежав. Перед очима відкрилося все блакитно-золотаве небо. Потилицею я відчував, як лагідно пульсує живіт Марі. Напівзадрімавши, ми лежали на буї досить довго. Коли сонце стало надто припікати, Марі пірнула у воду, я за нею. Я зловив її, обняв рукою за талію, і ми попливли разом. Марі знай сміялася. На березі, коли ми висихали, вона сказала: «А я таки смаглявіша за вас». Я запитав, чи не хоче вона ввечері піти в кіно. Марі знову засміялася і сказала, що хоче подивитися фільм,
