В притулку жартували з них і казали Пересові: «Це ваша наречена». А він сміявся. Це тішило їх обох. Смерть мадам Мерсо стала для нього тяжким ударом. Я вважав, що не маю права відмовити йому. Але за порадою нашого лікаря вчора я заборонив йому чатувати.
Досить довго ми мовчали. Зрештою директор підвівся і став дивитись у вікно. А за хвилину повідомив: «А ось уже й кюре з Маренґо. Завчасно прийшов». Директор попередив мене, що принаймні три чверті години доведеться йти пішки, щоб дійти до церкви, яка міститься в самому містечку. Ми зійшли вниз. Коло будинку стояв кюре з двома хористами. Один з них тримав кадило, над яким схилився кюре, регулюючи довжину срібного ланцюжка. Коли ми підійшли, кюре вже випростався і сказав мені кілька слів, уживши звертання «сину мій». Він зайшов до моргу, я – за ним.
Я одразу побачив, що шурупи на віку домовини вже закручені, а в кімнаті стоїть четверо чоловіків у чорному. Директор сказав мені, що катафалк чекає на вулиці, тим часом кюре став читати молитви. Далі все діялось дуже швидко. Погребові служники із запиналом підступили до труни. Кюре, його супровід, директор і я вийшли надвір. Перед дверима стояла дама, якої я не знав. «Месьє Мерсо», – відрекомендував мене директор. Я не розчув ім’я тієї жінки, а тільки зрозумів, що це делегована санітарка. Вона, навіть не усміхнувшись, кивнула мені своїм кістлявим, видовженим обличчям. Потім ми розступилися, щоб пронесли тіло. Пішли за носіями і вийшли з притулку. Катафалк стояв перед брамою. Лакований, довгастий і блискучий, він скидався на пенал. Коло нього стояли розпорядник, низенький чоловік у кумедному одязі, і старий, що застиг у неприродній позі. Я зрозумів, що це месьє Перес. На ньому був крислатий фетровий капелюх (він скинув його, коли домовину проносили крізь браму), задовгі штани, що зібгались над черевиками, і чорний бант, замалий для його білої сорочки з високим коміром. Його ніс засіяли чорні цятки, а губи тремтіли. Сиве, досить гарне волосся не могло приховати звислих і негарних вух, криваво-червоний колір яких на сполотнілому обличчі вразив мене. Розпорядник пояснив нам, де стати. Кюре йшов попереду, за ним їхав катафалк, який обступило четверо носіїв. Позаду – директор, я, а наостанку делегована санітарка й месьє Перес.
Сонце вже заполонило все небо й тепер придавлювало землю, ставало дедалі спекотніше. Не знаю чому, але перед тим, як вирушити, ми досить довго чекали. Я спарився у своєму похмурому вбранні. Старий, що був начепив капелюха, знову скинув його. Директор розповідав мені про нього, і я, ледь повернувшись у бік старого, розглядав його. Сказав, що ввечері моя мати й месьє Перес у супроводі санітарки часто ходили гуляти аж до містечка. Я роззирнувся навколо. Дивлячись на рядки кипарисів, що тяглися до гір ген на обрії, на долину, поплямовану рудим і зеленим, виразні контури поодиноких будинків, я зрозумів матір. Увечері на цю землю немов спадав меланхолійний спочинок. Натомість удень палюче сонце тремким маревом пообгортало краєвиди, що були тепер нелюдські та гнітючі.
Ми рушили. Я помітив, що Перес трохи шкутильгає. Катафалк мало-помалу
