я ліг біля Масона, ткнувшись обличчям у пісок. «Чудово», – мовив я, і він погодився. Трохи згодом із води вийшла Марі. Я повернувся, щоб бачити, як вона наближається. Її коси були закинуті назад, а тіло вкривала плівка солоної води. Вона лягла поряд зі мною, до сонячного тепла додалося тепло її тіла, і я задрімав.
Марі розбуркала мене і сказала, що Масон уже пішов до себе, треба йти обідати. Я одразу підвівся, бо був голодний, але Марі дорікнула, що від самого ранку я ще жодного разу не цілував її. То була правда, хоч мене й тягнуло до неї. «Ходімо до води!» – гукнула вона. Ми побігли, впавши в перші невеличкі хвилі. Кілька рухів руками, і Марі пригорнулася до мене. Її ноги обплелися навколо мого тулуба, мене охопило бажання.
Коли ми повернулися, Масон уже гукав нас. Я сказав, що страшенно голодний, і він одразу заявив дружині, що я йому подобаюсь. Їжа була смачною, я майже проковтнув свою частку риби. Потім подали м’ясо зі смаженою картоплею. Усі ми їли не розмовляючи. Масон пив багато вина, раз по раз доливаючи й мені. За кавою голова моя обважніла, і я багато курив. Масон, Раймон і я вирішили спільно провести серпень на пляжі, живучи вільною комуною. «Ви хоч знаєте, котра зараз година? – раптом звернулась до нас Марі. – Пів на дванадцяту». Ми були вражені, але Масон сказав, що наш надто ранній обід – річ природна, бо до столу сідають тоді, коли хочеться їсти. Не знаю чому, але, почувши ці слова, Марі розсміялася. Мабуть, забагато випила. Масон запитав, чи не хочу я разом з ним пройтися по пляжу. «Після обіду моя дружина завжди влаштовує собі сієсту. А мені таке не до вподоби. Мені треба рухатись. Я завжди їй кажу, що це краще для здоров’я. Але, зрештою, то її право». Марі сказала, що лишиться допомогти мадам Масон помити посуд. Мала парижанка заявила, що для цього треба спровадити всіх чоловіків. Усі троє ми зійшли вниз.
Сонячне проміння падало на пісок майже сторч, а на блискучу поверхню моря годі було дивитись. На пляжі не було більш нікого. З будинків на краю плато, які нависали над морем, долинав брязкіт посуду. Гарячий дух, що піднімався від розпеченого каміння під ногами, обпікав легені. Спочатку Раймон і Масон розмовляли про людей та речі, яких я не знав. Я збагнув, що вони давно знають одне одного і якийсь час навіть жили разом. Ми попрямували до води й пішли вздовж берега. Вряди-годи трохи довша за решту хвилька заливала наше парусинове взуття. Я ні про що не думав, бо був наполовину приспаний сонцем, що пекло незахищену голову.
Раймон саме сказав щось Масонові, але я не чув, що саме. Тієї ж миті я помітив на краю пляжу й досить далеко від нас двох арабів у комбінезонах, що йшли в нашому напрямі. Я глянув на Раймона й почув: «Це він». Ми йшли далі. Масон запитав, як вони могли знайти нас аж тут. Я подумав, що вони, мабуть, бачили, як ми сідаємо в автобус з пляжною сумкою, але промовчав.
Араби йшли повільно, але були вже набагато ближче. Ми не сповільняли ходи, і Раймон сказав, що «в разі сутички, ти, Масоне, візьмеш собі другого. Я беру свого типа. А якщо з’явиться ще хтось, то він,
