На мій подив, він зрадів:
– Бачиш, бачиш, – аж захлинався він, – хіба це не означає, що ти віриш у Бога й підеш до нього на сповідь?
Зрозуміло, я ще раз сказав, що ні. Слідчий упав на свій фотель. Його обличчя було виснаженим. Він хвилину помовчав, тоді як друкарська машинка, не припиняючи бігти за діалогом, вибила кілька останніх фраз. Потім слідчий уважно й сумовито подивився на мене.
– Я ще ніколи не бачив такої черствої душі, як ваша, – нарешті озвався він. – Злочинці, яких приводили до мене, завжди плакали перед цим образом скорботи.
Я збирався сказати, мовляв, саме тому вони й плакали, що злочинці, а потім подумав, що і я вже такий, як вони. Я ніяк не міг звикнути до цієї думки. Слідчий підвівся, ніби даючи знак, що допит закінчився. З тією ж утомою на обличчі він тільки запитав, чи шкодую я про скоєне. Я замислився і сказав, що я не так справді шкодую, як відчуваю досаду. Я мав таке враження, ніби він не розуміє мене. Але цього дня ми більше не говорили.
Згодом я часто бачив слідчого. Тільки зі мною тепер щоразу ходив мій адвокат. Він заборонив мені уточнювати деякі пункти моїх попередніх заяв. Інколи слідчий обговорював з адвокатом висунуті проти мене звинувачення. У такі хвилини, вони, власне, не звертали на мене уваги. Хай там як, але характер допитів мало-помалу змінився. Здавалося, ніби слідчий уже не цікавиться мною і певним чином класифікував мій випадок. Він більше не говорив про Бога, і я вже ніколи не бачив його таким збудженим, як того першого дня. Наслідком стало те, що наші відносини набули певної безпосередності та щирості. Кілька запитань, нетривала розмова з адвокатом – і допит закінчено. За словами самого слідчого, моя справа йшла своїм ходом. Інколи, коли розмова мала загальний характер, він теж брав у ній участь. Я починав заспокоюватися. Ніхто тоді не ставився до мене вороже. Усе було таким природним, упорядкованим і стриманим, що в мене виникло сміховинне враження, ніби я спілкуюся з друзями. І коли збігли одинадцять місяців слідства, я, як бути щирим, майже дивувався, що моєю єдиною радістю були ті рідкісні миті, коли слідчий доводив мене до дверей кабінету і прихильно ляскав по плечу: «Ну, на сьогодні все, пане Антихристе». Він доручав мене жандармам.
Є речі, про які я ніколи не любив говорити. Потрапивши до в’язниці, я за кілька днів зрозумів, що не любитиму розповідати про цей період свого життя.
Проте згодом я вже не надавав значення цій відразі. Перші кілька днів я насправді й не відчував, що я у в’язниці: я мав туманні сподівання, що станеться щось нове. Мої муки почалися тільки після першого і єдиного побачення з Марі. Відколи я отримав її листа (вона писала, що їй більше не дозволяють ходити, бо вона мені не дружина), я відчув, що я таки в камері і моє життя тут зупинилося. Після арешту мене спершу замкнули в камері, де вже було багато затриманих, здебільшого арабів. Побачивши мене, вони розсміялися. Потім запитали, що я накоїв. Я сказав, що вбив араба, і вони принишкли. Але ввечері показали мені, як розстелити мат, на якому я мав спати. Підгорнувши один його край, можна
