одне за одним підводились, а потім зникали у бічних дверях директор і вартівник з притулку, старий Томас Перес, Раймон, Масон, Саламано, Марі. Марі ледь помітно підбадьорливо кивнула мені. Я ще дивувався, як я міг не помітити їх раніше, коли, почувши своє прізвище, підвівся останній свідок – Селест. Поряд з ним я помітив оту жваву жіночку з ресторану – у тому самому жакеті, з рішучим і визначеним виразом обличчя. Вона пильно дивилася на мене. Але я не мав часу на роздуми, бо голова суду взяв слово. Він сказав, що починається розгляд справи й він вважає за непотрібне нагадувати публіці, що слід дотримуватися тиші. Мовляв, його обов’язок – безсторонньо керувати розглядом справи, до якої він поставиться з усією об’єктивністю. Думку присяжних суд, дбаючи передусім про справедливість, візьме до уваги, а якщо серед публіки станеться бодай найменший інцидент, її виведуть із зали.
Задуха зростала, і я побачив, як дехто став обмахуватися газетами. Внаслідок цього чулося неперервне шарудіння паперу. Голова суду подав знак, і секретар приніс три плетені солом’яні віяла, троє суддів негайно скористалися ними.
Одразу почався мій допит. Голова ставив запитання спокійно й навіть, здавалося мені, з певною приязню. Знову питали про моє ім’я й таке інше, і я, тамуючи роздратування, подумав, що ці питання загалом природні, бо це дуже серйозна річ – судити одну людину замість іншої. Потім голова став розповідати про мій учинок і після кожних трьох фраз запитував мене: «Хіба не так?» – і я, дослухаючись до настанов свого адвоката, щоразу відповідав: «Так, пане голово». Розповідь тягнулася довго, бо голова сумлінно переповідав кожну дрібницю. Газетярі аж рипіли перами. Я відчував на собі погляди наймолодшого з них і тієї жіночки-автомата. Всі трамвайні пасажири повернулись обличчям до голови. Той покашлював, гортав папери, обертався в мій бік і обмахувався віялом.
Голова суду сказав, що він зобов’язаний поставити мені кілька запитань, які, на перший погляд, далекі від моєї справи, але, можливо, найтісніше пов’язані з нею. Я зрозумів, що він знову говоритиме про матір, і одразу відчув, як мені набридла ця тема. Він запитав, чому я віддав матір до притулку. Я відповів, що мені бракувало коштів, щоб утримувати й доглядати її. Запитав, що я відчував, віддавши матір, і я відповів, що ані я, ані мати вже не чекали нічого одне від одного і, зрештою, ні від кого, і кожен з нас звик до свого нового життя. Тоді голова сказав, що більше не хоче згадувати про це, й запитав прокурора, чи не має той інших запитань до мене. Прокурор напівобернувся і, не дивлячись на мене, заявив, що з дозволу голови він хотів би знати, чи мав я намір убити араба, повернувшись сам до джерела. «Ні», – відповів я. «Тоді чому ви були озброєні й чому повернулися на те саме місце?» Я сказав, що випадково, і прокурор відзначив неприязним голосом: «Ну поки що все». Подальший хід процесу був трохи плутаний і туманний, принаймні для мене. Після кількох нарад голова суду оголосив перерву і сказав, що одразу після перерви слухатимуть свідків.
Я
