без мене. Моєю долею порядкували, не беручи до уваги мою думку. Від часу до часу мене поривало бажання урвати всіх і сказати: «Слухайте, хто тут, зрештою, звинувачений? Адже бути звинуваченим – річ важлива. Тож я хочу сказати щось». Але, поміркувавши, бачив, що мені нема чого сказати. Крім того, я був змушений визнати, що надовго привернути увагу публіки неможливо. Скажімо, виступ прокурора втомив мене дуже швидко. Тільки окремі фрагменти, жести чи навіть цілі речення, проте вирвані з загального контексту промови, вражали або збуджували мою цікавість.
Провідною думкою його виступу було, якщо я добре зрозумів, твердження, мовляв, свій злочин я спланував заздалегідь. Принаймні він намагався це довести. Він так і казав: «Я доведу, панове, й доведу подвійно. Спершу у сліпучому світлі прозорих фактів, а потім у тьмяному полиску, що є результатом вивчення психології цієї злочинної душі». Він підсумував події, почавши від смерті матері. Згадав про мою нечутливість, про те, що я не знав, скільки матері років, про моє купання на другий день разом із жінкою, про кіно, Фернанделя і, нарешті, вечір з Марі. Тієї миті я насилу зрозумів його, бо він казав: «його коханка», а для мене то була просто Марі. Потім прокурор перейшов до пригоди з Раймоном. Я побачив, що його манері дивитися на речі не бракує прозірливості. Його слова були близькі до істини. Я у змові з Раймоном написав листа, щоб заманити його коханку й віддати її на поталу людині з «сумнівною мораллю». Я спровокував на пляжі Раймонових супротивників. Раймон був поранений. Я попросив у нього револьвер. Я повернувся сам, щоб скористатися зброєю. Я вбив араба, як і намірявся. Я зачекав. А щоб «упевнитись, що справу зроблено добре», випустив ще чотири кулі – неквапно, тверезо й певною мірою продумано.
– Отак, панове, – закінчив прокурор, – я описав вам низку подій, що привели цього чоловіка до цілком усвідомленого вбивства. Я наполягаю на цьому пункті, – додав він, – бо це аж ніяк не звичайне вбивство, необміркований вчинок, що міг би, на вашу думку, мати пом’якшувальні обставини. Зрозумійте, панове, цей чоловік – інтелігент. Ви в цьому пересвідчилися, правда? Він тямить, як треба відповідати. Він знає, що означають слова. Тож аж ніяк не можна сказати, ніби він діяв, не усвідомлюючи своїх дій.
А я слухав і чув, що мене вважають за інтелігента. Але я не розумів, як здібності пересічної людини можуть перетворитись у нищівні звинувачення проти злочинця. Принаймні мене це вразило, і я вже не слухав прокурора, аж поки почув такі слова: «Чи він бодай раз пошкодував про свій учинок? Ніколи. Під час слідства цей чоловік жодного разу не переймався тим, що скоїв мерзенний злочин». Тієї миті він повернувся до мене й, показуючи пальцем, звинувачував далі, хоча насправді я вже не розумів у чому. Безперечно, я не міг не погодитись, що він каже правду. Я не дуже шкодував про свій учинок. Але таке озлоблення дивувало мене. Я хотів спробувати щиро, майже приязно пояснити йому, що по-справжньому я ніколи ні про що не шкодував. Я завжди переймався тільки тим, що станеться
