з легким серцем. Бо, хоча протягом моєї досить тривалої кар’єри мені доводилось вимагати смертних вироків, я ще ніколи так виразно, як сьогодні, не відчував, що цей важкий обов’язок виправданий, підтриманий, обґрунтованим усвідомленням владної і священної заповіді Божої і жахом, який охоплює мене перед обличчям людини, на якому я не бачу нічого, крім мерзенності».
Коли прокурор сів, надовго запанувала тиша. А я очманів від задухи та подиву. Голова суду відкашлявся й дуже тихим голосом запитав, чи хочу я щось додати. Я підвівся і, оскільки мене завжди поривало говорити, сказав, почасти навмання, що я не мав наміру вбивати араба. Голова відповів, що це тільки твердження, досі він погано розумів мою систему захисту й був би щасливим, перед тим як слухати мого адвоката, якби я з’ясував мотиви, які спонукали мене до злочину. Я, трохи заплутавшись у словах і відчувши внаслідок тієї плутанини свою сміховинність, швидко відповів, що все сталося через сонце. У залі почувся сміх. Мій адвокат стенув плечима, і йому надали слово одразу після мене. Але він сказав, що вже пізно, що розгляд справи тягнеться багато годин, і попросив зробити перерву. Суд погодився.
Пополудні великі вентилятори невтомно розмішували важке повітря зали, розганяли його й невеликі барвисті віяла присяжних. Промова мого адвоката видавалось мені безкінечною. Одного разу я почув його, бо він казав: «Справді, я вбив його». Він і далі дотримувався цієї манери, кажучи «я» щоразу, коли йшлося про мене. Я вкрай здивувався. Я нахилився до жандарма й запитав, що це означає. Жандарм наказав мовчати, а згодом додав: «Так чинять усі адвокати». А я подумав, що мене ще далі відсувають від справи, зводять до нуля й певною мірою заступають мене. А втім, здається, я був уже надто далеко від тієї судової зали. До того ж мій адвокат справляв, як на мене, кумедне враження. Він дуже швидко обґрунтував тезу, що мій учинок був спровокований, а потім теж заговорив про мою душу. Але, на мій погляд, мав набагато менше хисту, ніж прокурор. «Я також, – казав він, – придивлявся до цієї душі, але, на відміну від високоповажного представника прокуратури, я дещо побачив і можу запевнити, що переді мною лежала немов розгорнута книжка». Отож він вичитав з неї, що я був порядною людиною, невтомним, старанним працівником, відданим своїй фірмі; що мене всі любили і я співчував нещастю інших людей. На його думку, я був взірцевим сином, що утримував матір так довго, як міг. Потім я сподівався, що в притулку для старих літній жінці забезпечать те піклування, на яке не вистачало моїх скромних засобів. «Я дивуюся, панове, – додав він, – що знявся такий галас із приводу цього притулку. Адже, якщо ви хочете мати доказ корисності та важливості цих закладів, пригадайте, що їх субсидує сама держава». Але про похорон він не говорив, і я відчув, що цього бракує в його промові. Проте від усіх довгих фраз, від усіх нескінченних днів і годин, протягом яких говорили про мою душу, у мене створилося враження, ніби все навколо перетворилося в нудотну твань, у якій я змушений
