величний та поважний, і голосом, що мені видався справді схвильованим, показуючи пальцем на мене, повільно вимовив: «Панове присяжні, на другий день після смерті матері ця людина купається, вступає в нерегулярний статевий зв’язок і йде реготати на комічний фільм. Більше мені немає що додати». Він сів серед непорушної тиші, і тут раптом розридалася Марі, сказала, що це не так, що було по-іншому, що її змусили говорити всупереч власним думкам, що вона добре знає мене і що я не коїв ніякого зла. Але за знаком голови секретар вивів її, і слухання свідків тривало далі.
Після цього майже не слухали Масона, який проголосив, що я був порядною людиною «і що він скаже навіть більше, людиною чесною». Ледве слухали й старого Саламано, коли той сказав, що я добре ставився до його собаки, і коли, відповідаючи на запитання про мої стосунки з матір’ю, сказав, що я не мав про що говорити з нею, тому й віддав її до притулку. «Це треба розуміти, – казав Саламано, – треба розуміти». Але розуміти не хотів ніхто. Старого вивели.
Потім настала черга Раймона, що був останнім свідком. Раймон ледь помітно кивнув мені й одразу заявив, що я невинний. Але голова суду наголосив, що від нього вимагають не оцінок, а фактів. Він наказав Раймонові бути готовим до відповідей на запитання. Голова просив уточнити його стосунки з жертвою. Раймон скористався цим, щоб сказати, що саме його ненавидів той араб, відколи він дав ляпаса його сестрі. Голова одразу запитав, чи не було в жертви причин ненавидіти мене. Раймон сказав, що я опинився на пляжі суто випадково. Тоді прокурор запитав, як це сталося, що листа, який став зав’язкою драми, писав я. Раймон відповів, що випадково. Прокурор заперечив, мовляв, у цій справі випадкові приписують надто багато вчинків, несумісних із сумлінням. Він хотів знати, чи випадково я не втрутився, коли Раймон побив свою коханку, чи випадково я виступав свідком у комісаріаті, чи випадково мої тодішні свідчення були простою люб’язністю. Закінчуючи, він запитав Раймона, які його засоби до існування, і коли той відповів, що працює комірником, прокурор оголосив присяжним як загальновідому річ факт, що свідок – сутенер. Я ж був його спільник і приятель. Ішлося про ницу, мерзенну драму, в якій, на додачу, діяв моральний виродок. Раймон хотів захищатися, мій адвокат протестував, але їм сказали, що слід дати змогу прокуророві закінчити слово. А той говорив: «Тут мало що можна додати. Чи був він вашим приятелем?» – запитав він Раймона. «Так, – відповів Раймон, – це мій приятель». Тоді прокурор звернувся з тим самим запитанням до мене, і я глянув на Раймона, що не зводив з мене очей. «Так», – відповів я. Прокурор обернувся до присяжних і заявив: «Та сама людина, що на другий день після похорону матері вдається до найбезсоромнішої розпусти, вбиває ні за що, щоб приховати найогидніші вчинки».
Прокурор сів. Мій адвокат, якому вже терпець уривався, зняв руки вгору, – рукави його мантії відгорнулись, відкривши складки накрохмаленої сорочки, – і вигукнув: «Зрештою,
