всю систему. Отже, марив я, можна винайти таку хімічну сполуку, вживання якої вбиває пацієнта (я думав про «пацієнта»!) у дев’яти випадках із десяти. Він знатиме про це – такою буде умова. Адже, поміркувавши і спокійно все зваживши, я побачив, у чому полягає ґандж гільйотини; вона не дає жодного шансу, абсолютно ніякого. Одне слово, смерть пацієнта визначено раз і назавжди. Це було вирішене, бездоганно організоване, всебічно погоджене питання, до якого ніхто й не думав повертатися. Якщо – в украй неймовірному випадку – удар гільйотини схибить, його повторять. І найнестерпнішим наслідком тут є те, що засуджений повинен бажати бездоганного функціонування машини. Саме в цьому, як на мене, й полягає ґандж. У певному розумінні це справді так. А водночас я був змушений визнати, що саме тут і криється секрет доброї організації. Тобто приречений зобов’язаний бути моральним колабораціоністом. Він зацікавлений, щоб ніде нічого не збилося.
Я був змушений ще й відзначити, що уявлення, які я мав доти про страту, були хибні. Я довго вважав, – невідомо чому, – що, йдучи на гільйотину, треба підніматися на ешафот, долати сходи. Мабуть, через революцію 1789 року, тобто все, що мені доводилося чути й бачити про ці речі. Але якось уранці я пригадав фотографію, опубліковану в газетах з приводу однієї гучної страти. Насправді та машина стояла просто на землі, найпростіше у світі. Вона була набагато вужча, ніж я гадав. Дивно, що я не згадав про те фото раніше. І та відображена на папері блискуча машина вразила мене своїм точним і довершеним виглядом. Про те, чого не знаєш, завжди маєш трохи перебільшені уявлення. Натомість тепер я був змушений визнати, що все дуже просто. Машина перебуває на тому самому рівні, що й людина, яка йде до неї. Вона підходить до гільйотини, немов до особи, з якою в неї призначене побачення. Яке це все нудне й буденне! Сходження на ешафот, коли ти підносишся до неба, – там ще є простір для уяви. А тут навпаки, механізм поглинає все: убиває непомітно, немов соромлячись, зате з великою точністю.
Було ще дві речі, про які я думав тієї пори невідступно: світанок і оскарження мого вироку. Однак я намагався бути розважливим і більше не думати про них. Я лягав, дивився на небо і змушував себе цікавитися ним. Воно ставало зеленавим – це вже вечір. Я робив ще й друге зусилля, намагаючись спрямувати свої думки в інший бік. Я прислухався до свого серця. Я не міг собі уявити, що це калатання, яке так довго супроводило мене, може коли-небудь припинитися. Я ніколи не мав справжньої уяви. Проте я намагався відтворити оту певну мить, коли удари серця вже не лунатимуть у моїй голові. Але марно. Світанок та оскарження мого вироку були тут. Кінець кінцем я казав собі, що найрозумніше не стримувати себе.
Я знав, вони прийдуть на світанку. Одне слово, я щоночі чекав того світанку. Я ніколи не любив бути заскоченим. Коли зі мною мало щось статися, я прагнув бути наготові. Ось чому зрештою я спав тільки вдень, і то недовго, і цілу ніч терпляче чекав, поки обличчя неба засяє новонародженим світлом. Найважчим був
