кількома роками ув’язнення або каторги. Я запитав, чи є надія на касацію в разі несприятливого вироку. Адвокат відповів, що ні. Його тактика полягала в униканні висновків, які могли викликати неприхильність присяжних. Він пояснив, що такі вироки взагалі не касують. Цей факт видався мені очевидним, тож я поклався на його твердження. Коли безсторонньо дивитися на події, це все – річ природна. Адже в іншому випадку було б багато непотрібної писанини. «Хай там як, – заспокоював мене адвокат, – є ще право оскарження. Але я переконаний, що вирок буде сприятливий».
Ми чекали досить довго, мабуть, три чверті години. Потім задзеленчав дзвінок. Мій адвокат покинув мене, сказавши: «Голова присяжних зараз зачитає відповіді. Вам дозволять зайти тільки тоді, коли оголосять вирок». Грюкнули двері. Десь по сходах, невідомо, близько чи далеко, ходили люди. Потім я чув, як у залі бубонів глухий голос. Коли дзвінок теленькнув знову, двері комірчини відчинилися, і тиша, що панувала в залі, підкотилася до мене, – тиша і те незвичайне відчуття, яке заполонило моє єство, коли я побачив, як відводить очі молодий журналіст. Я не дивився в бік Марі. Я не мав часу для цього, бо голова суду, якось химерно скомпонувавши фразу, оголосив, що іменем французького народу мені відітнуть голову на громадському майдані. Здається, тоді я правильно зрозумів почуття, написане на кожному обличчі. Я переконаний, що то була повага. Жандарми були зі мною дуже ласкаві. Адвокат поклав руку мені на зап’ясток. Я вже ні про що не думав. Але голова суду запитав, чи хочу я щось сказати. Я замислився: «Ні». Потім мене забрали.
Уже втретє я відмовився приймати капелана. Я не мав що казати йому, я не мав бажання розмовляти, я й так побачу його досить швидко. Тієї пори мене цікавила тільки можливість уникнути зубців механізму, прагнення дізнатися, чи можна відвернути неминуче. Мене перевели до іншої камери. З нової камери, якщо лягти, я бачив небо й нічого, крім неба. Усі мої дні минали у спогляданні його мінливих барв, коли день переходив у ніч. Лягаючи, я клав руки під голову й чекав. Не знаю, скільки разів запитував я себе, чи траплялися випадки, коли засудженому на смерть щастило уникнути нещадного механізму, зникнути перед стратою, прорвати кордон поліції. Я дорікав собі, що не надавав достатньої уваги розповідям про страти. Такими питаннями слід цікавитися завжди. Адже ніколи не знаєш, що може статися. Як і всі люди, я читав повідомлення, опубліковані в газетах. Але ж напевне існують спеціальні праці, в які я ніколи не мав цікавості зазирнути. Там, можливо, я знайшов би повідомлення про втечі. Тоді б я знав, що принаймні в одному випадку колесо зупинилося, що випадок і вдача бодай одного разу зробили вилом у мурі неухильних готувань. Одного разу! У певному розумінні я вірив, що цього мені було б досить. Сміливість забезпечила б усе інше. Газети часто розводяться про обов’язок, борг перед суспільством. А борг треба сплачувати. Але це нічого не означало для уяви. Єдине, що справді важить, – це можливість утечі, стрибка поза межі невблаганного
