– аж ніяк не найголовніша на цій сесії. Одразу після неї розглядатимуть справу про батьковбивство».
За мною прийшли о пів на восьму ранку і в заґратованій машині довезли до палацу правосуддя. Двоє жандармів завели мене до комірчини, що тхнула пітьмою. Сидячи коло дверей, ми чули, як за ними лунають голоси, вигуки, гуркають стільці, й той гамір нагадав мені свята у кварталі, коли після концерту готують залу до танців. Жандарми сказали, що слід зачекати, поки збереться суд, і один з них запропонував мені сигарету, але я відмовився. Трохи згодом він запитав, чи страшно мені. Я відповів, що ні. Ба більше, певною мірою мені навіть цікаво подивитися на процес. У своєму житті я ще ніколи не мав такої нагоди. «Авжеж, – сказав другий жандарм, – та це швидко набридне».
За хвилину в кімнаті дзеленькнув дзвіночок. З мене зняли наручники, відчинили двері й завели мене до загородки для звинувачених. Зала була заповнена вщерть. Незважаючи на гардини, де-не-де зазирало й сонце, повітря було задушливим. Вікон ніхто не відчиняв. Я сів, мене оточили жандарми. Саме тоді я й помітив низку облич перед собою. Усі розглядали мене, і я зрозумів, що це присяжні. Але я навряд чи міг би сказати, що вони бодай чим-небудь різняться між собою. У мене склалося враження, ніби я стою в трамваї перед рядочком сидінь і всі безіменні пасажири прикипіли очима до нового, прагнучи помітити якісь кумедні риси. Я добре знав, що ця думка безглузда, бо тут шукають не кумедності, а злочину. А потім мені спало на гадку, що різниця не така вже й велика.
Я трохи очманів від такого скупчення люду в закритій залі. Ще раз оглянув приміщення і не впізнав жодного обличчя. Здається, спершу я навіть не усвідомив, що ці всі люди зібралися, щоб бачити мене. Здебільшого люди не цікавилися моєю особою. Мені коштувало зусиль зрозуміти, що саме я – причина цього збориська. «Скільки людей!» – сказав я жандармові. Він відповів, що це через газети, й показав мені на кількох людей, що сиділи за столом нижче від лави присяжних. «Ось вони», – сказав він. «Хто?» – перепитав я. – «Газети». Він знав одного газетяра, що тим часом помітив його й підійшов до нас. То був уже літній чоловік із приємною зовнішністю і жвавим рухливим обличчям. Він гаряче потис руку жандармові. Тієї миті я звернув увагу, що геть усі люди вітаються, гукають одне одного й розмовляють, – немов у клубі, де кожен щасливий опинитися серед людей свого кола. Саме цим і можна пояснити, що в мене виникло химерне відчуття, ніби я тут зайвий, небажаний. А втім, журналіст, усміхнувшись, заговорив і до мене. Він висловив сподівання, що все для мене складеться добре. Я подякував, і він додав: «Знаєте, ми дещо писали про вашу справу. Влітку для газет – мертвий сезон. Тільки ваша справа і батьковбивство були чогось варті». Потім показав мені серед групи, від якої щойно відійшов, невеличкого чоловіка у величезних окулярах у чорній оправі, що скидався на розгодованого тхора. Він сказав мені, що то спеціальний кореспондент однієї паризької газети: «А втім, він приїхав не задля вас. Та оскільки йому доручили розповісти про
