тобою все гаразд, ти маєш усе потрібне?
– Так, маю.
Ми замовкли, а Марі й далі усміхалася. Дебела жінка кричала до мого сусіди, високого блондина з ясним поглядом, мабуть, свого чоловіка. Вони розмовляли про щось уже згадане раніше.
«Жанна не хоче його брати», – кричала вона грубим голосом. «Так-так», – приказував чоловік. «Я казала їй, що ти забереш, коли вийдеш, та вона не хоче його брати».
Марі й собі крикнула мені, що Раймон переказує вітання, і я мовив: «Дякую». Але мій голос був заглушений голосом сусіда, що запитував, чи все гаразд. Його дружина відповіла, засміявшись, що «кращої пори ще не було». Мій сусіда зліва, невисокий молодик з витонченими руками, не казав ані слова. Я помітив, що він стоїть навпроти бабусі й обоє пильно дивляться одне на одного. Але я не мав часу спостерігати їх довше, бо Марі крикнула мені, що треба сподіватися. «Атож», – кивнув я. Дивлячись на неї тієї миті, я відчув бажання стиснути їй плечі, що виступали з вирізу сукні. Я прагнув тієї прекрасної плоті й не знав, на що, крім неї, ще треба сподіватися. Марі, безперечно, говорила про щось приємне, бо неодмінно всміхалася. Я не бачив уже нічого, крім відблиску її зубів і невеличких ямочок очей.
– Ти вийдеш, і ми одружимось! – прокричала вона мені.
– Ти думаєш? – відповів я, щоб сказати що-небудь.
Тоді дуже швидко й так само голосно Марі запевнила, що так, мене виправдають, і ми знову будемо купатися. А жінка поряд із нею горлала, що лишила кошик у секретаря. Вона перерахувала все, що поклала туди. Треба перевірити, бо воно дорого коштує. Другий мій сусіда і його мати й далі дивились одне на одного. Над підлогою шелестіло бурмотіння арабів. Сонце, здавалося, упало на самісінькі шибки.
Я був немов хворий і вже хотів піти. Гамір пригнічував мене. З другого боку, я й далі прагнув бачити Марі. Я не знав, скільки минуло часу. Марі розповідала про свою роботу і знай усміхалася. Схрещувались вигуки, бурмотіння, розмови. Єдиним острівцем тиші був молодик біля мене й бабуся, що прикипіли очима одне до одного. Мало-помалу почали відводити арабів. Коли забрали першого, майже всі замовкли. Стара підступила до ґрат, і тієї самої миті вартовий зробив знак її синові. «До побачення, мамо!» – крикнув він, а вона, протягнувши руку між пруттям, повільно махнула йому у відповідь.
Коли вона виходила, зайшов чоловік із капелюхом у руці і став на її місце. Привели нового в’язня, і вони почали жваву розмову, але впівголоса, бо в залі вже панувала тиша. Прийшли за моїм сусідою справа, і його дружина, немов не помітивши, що вже немає потреби кричати, й не стишивши голосу, крикнула: «Бережи себе й будь уважний!» Потім настала моя черга. Марі зробила знак, ніби цілує мене. Перед тим як остаточно зникнути, я озирнувся. Притулившись лобом до ґрат, вона й далі стояла нерухомо, на її обличчі застигла силувана усмішка.
Невдовзі після того побачення я й отримав листа від неї. Саме відтоді почалися речі, про які
