не думав про таке. Але я погодився з ним:
– Атож, бо інакше в чому ж полягало б покарання?
– Що ж, добре, що ви розумієте ці речі. Інші – ні. А втім, згодом вони себе й самі задовольняють, – мовив охоронець і вийшов.
А ще були сигарети. Коли я потрапив до в’язниці, у мене забрали ремінь, шнурки від черевиків, краватку і все, що я мав у кишенях, зокрема й сигарети. У камері я попросив, щоб мені повернули їх. Мені відповіли, що це заборонено. Перші дні були дуже важкі. Саме це, мабуть, пригнічувало мене найбільше. Я смоктав шматочки деревини, відламуючи їх від своїх нар. Мене нудило цілісінькими днями. Я не розумів, чому мене позбавляють того, що нікому не може зашкодити. Згодом я зрозумів, що й це становить частину покарання. А потім я вже звик не курити і цієї кари для мене більше не існувало.
Якщо не зважати на ці прикрощі, я аж ніяк не був украй нещасним. Головне знову полягало в тому, як навчитися збавляти свій час. Нудитись я перестав тоді, коли взявся до спогадів. Я часто згадував свою кімнату і уявляв собі, як я виходжу з якогось її кутка, щоб подумки оглянути й перерахувати все, що траплялося мені по дорозі. Спочатку я швидко називав усі речі. Але кожного наступного разу моя подорож тривала дедалі довше. Адже я пригадував усі свої меблі, усе, що було в них, усі деталі кожної речі та всі її прикмети – інкрустацію, тріщину, відбитий край, колір, характер поверхні. Водночас намагався нічого не пропустити у своїй інвентаризації, зробити найдокладніший опис. І то так успішно, що за кілька тижнів я міг цілі години поспіль перелічувати те, що було в моїй кімнаті. Отже, що довше я думав, то більше забутих і незнаних речей зринало в моїй пам’яті. Я зрозумів тоді, що людина, проживши навіть не довше одного дня, змогла б без великих мук просидіти сто років у в’язниці. Вона матиме досить спогадів, щоб не нудитись. У певному розумінні це була перевага.
Крім того, був ще сон. Спочатку я кепсько спав уночі й зовсім не спав удень. Мало-помалу я став спати вночі й міг заснути навіть удень. Можу сказати, що в останні місяці я спав шістнадцять, а то й вісімнадцять годин на добу. Мені лишалося тільки шість годин, щоб змарнувати їх на їжу, природні потреби, спогади й розповідь про чехословака.
Між матрацом і дошками нар я знайшов пожовклий і прозорий клапоть старої газети, що майже приклеївся до тканини. У ньому йшлося про один химерний випадок, і, хоча бракувало початку, можна було здогадатися, що сталося те в Чехословаччині. Один чеський селянин пішов у світ шукати собі кращої долі. Минуло двадцять років, і він, розбагатівши, повернувся з дружиною й дитиною. У рідному містечку його мати й сестра мали невеличкий готель. Щоб зробити їм несподіванку, він лишив жінку з дитиною в іншому готелі й прийшов до матері, яка не впізнала його. Задля жарту йому заманулося найняти кімнату. Жінки побачили, що в нього є гроші. Уночі мати й сестра вбили його молотом, щоб пограбувати, і вкинули тіло до річки. Уранці прийшла дружина й ненароком розповіла жінкам, хто був тим подорожнім. Мати повісилася. Сестра кинулася
