дерева кінь, вискочив із нею на коня і рушив у поворотну дорогу, в Рахів.
Заїхав із молодичкою щасливо в Рахів і передав її в руки ґазди. Ґазда ж, то плакав, то сміявся з радощів, не міг натішитися своєю жіночкою, не знав де мав її посадити, як до неї говорити. А Лукина обнимав і цілував. Ґазда справив із радости велику гостину, як би друге весілля. На гостину запросив багато ґаздів і ґаздинь. Гостина була з музикою, співанками і танцями. Всьому цьому приглядався Лукин – перший раз таке бачив. Сто потіх мали гості з Лукина, коли йому дали пити вино. Кривився, але пив. Як же не пити, коли так гарно припрошувано до пиття. А що було дальше? Вино й музика підохотили його і за прикладом других пішов у танець. Але ж танцювати не вмів і осмішував себе, але це тільки зразу. Потім уже танцював не гірше за других. Утомив його танець, тай сів. Присілись до нього ґазди й просили, щоби їм оповів, як то він освободив ґаздиню-молодицю. Не радо оповідав про це Лукин, однак таки задоволив цікавість ґаздів. Тоді один із ґаздів спитав його чому він не вбив того поганого пана. Той же міг піти за ним у погоню. А що було б як би був дігнав у дорозі його з молодичкою? На це відповів Лукин, що дід у печері над Пробійною навчав його Божих заповідей, а в них Господь казав «не вбивай». Міг легко вбити пана, але не хотів перетупити Божої заповіді.
Молодий ґазда хотів обдарувати Лукина, чим тільки міг, давав йому коня з сідлом, але Лукин не хотів нічого брати. Замість цього ще допоміг йому в переселенню з Рахова в глибину гір, щоби заховатися там від пімсти пана. Всі були певні, що пан нападе на ґазду і знову пірве його жінку. І так воно сталось. Але ґазди з жінкою не було вже в Рахові. Переніс своє ґаздівство в далекі гори.
Рахівці сподівалися нападу паниська, тож і привітали його разом з гайдуками так, що залишив кількох убитих гайдуків, та ледви сам живий утік. Ґазда просив і намовляв Лукина, щоби залишився в нього на новому ґаздівстві в горах. Але Лукин не зробив цього тому, що хотів блукати дальше горами, а також і тому, що боявся молодички, яка дуже нагадувала його Лісну. Готов влюбитися у молодичку, а йому, як християнинові, цього не вільно.
Тож попращав молодих газдів і пішов у «світ», у свої гори.
Ніхто не пізнав би тепер колишнього Лукина. Лукин – леґінь! Хоч дивися на нього, а хоч малюй! Красунь! Рослий, стрункий, високий, як молодий бук над потоком, а сильний, як кількарічний ведмідь, та гарний і пишний, як Піп-Іван на весну. Нема вже на ньому одягу зі шкур, а має одяг барвистий, верховинський, на голові закосичена кресаня, а з-під неї кучері визирають. Так, Лукин нині Чорногірський орел. Багатий усім тим, що бачить і чує. Все те, куди ступить, вважає своєю власністю: гори, ліси, полонини зелені і блакитне небо зі золотим сонцем над ними.
Іде Лукин, землі під ногами не чує. Ліс нашіптує йому казку карпатських гір і в тій казці Лукин думкою і чином поринає. Чи не казав йому дід, що сам Господь пробуває у казці вічності, якій не було початку й не буде кінця? Заслуханий у казку не знав сам, де й куди він йде. Та ж пощо
